З середини ХІХ ст. Умань – повітове містечко Київської губернії. «Въ городъ съ предместіями, кроме Полянецкаго, нынъ считается домовъ до 25 каменныхъ и болъе 1000 деревяныхъ. Жителей обоего пола: православныхъ 4503, римскихъ католиковъ 772, лютеранъ 10, раскольниковъ 10, евреевъ 6684. Сверхъ того въ городе постоянно квартируетъ до 1000 военныхъ. Торговые обороты Умани довольно зиачительны, хотя годовыхь ярмарокъ небываетъ. Товары закупаются въ Кіеве, Бердичеве и Одессъ, куда капиталисты отправляють значительния партии пшеницы и другихъ продуктовъ, скупаемыхъ въ окрестныхъ имънияхъ. Лавокъ въ городъ болъее 200, изъ коихъ половина каменныя. Есть заводы: кожевенный, два свЪчныхъ, табачная фабрика, две аптеки, два трактира и столько же гостиниць, 15 питейныхъ домовъ, продающихъ до 12000 ведеръ хлебнаго вина» [Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся, собрал Л. Похилевич. – К.: Типография Киево-Печерской Лавры, 1864. – C.341].
З таких чітких відомостей можемо уявити собі, що Умань на той час була єврейським містечком, мала безліч крамничок, розкиданих по всьому місту. Чумацькі валки та кінні екіпажі, які перевозили різний крам, здіймали клуби пилюки та гуркотіли по вулицях старого міста. Умань була, свого роду, перевалочним пунктом для переміщення товарів між Києвом, Полтавою, Кролевцем, Харковом, Бердичевом, Одесою та осердям для збуту різного краму у малі містечка та села.
Недільний базар в Умані (Фото з книги Чорномиза В. Еврейская жизнь в Умани)
Згідно з виданим 10 травня 1842р. Сенатом Положенням про облаштування міста, розпочалась його активна розбудова. Будівельна діяльність здійснювалась за рахунок коштів із державного та міського бюджетів. У 1844р. Будівельний комітет розробив план міста, який передбачав формування системи прямих та широких вулиць, які й сьогодні складають основний планувальний каркас міста. Чотири центральні вулиці – Миколаївська (вул. Радянська), Садова, Двірцева (вул. Жовтневої революції), Велика Фонтанна (вул. П.Комуни) – були обладнані гасовими ліхтарями; випускати домашню худобу чи їздити сільськими возами по них заборонялося.
Стара бруківка по вул.Затонського
Найперша бруківка з’явилася по вулиці Садовій (за радянських часів К.Маркса), якою водовози їздили по воду до джерела «Залізна рура». До 200-річчя заснування парку Софіївка (у 1996 році) відновлено дію цього джерела.
У тому місці, де вулиця Садова круто обривається вниз, з'єднуючи центральну частину міста з Царициним парком, зберігся до наших днів двоповерховий будиночок, який належав кавказькому торговцю вином і фруктами. Не спростовуючи міфів про уманські таємниці, місцеві жителі стверджують, що у дворі старого будинку, під землею, є безліч таємних ходів, які час від часу дають про себе знати.
На головних вулицях міста проживали дворяни, чиновники, офіцери, заможні євреї. Квартали єврейської бідноти, з низьким рівнем санітарно-гігієнічних умов, розміщувались навколо Торгових рядів (район базару) і були щільно забудовані: вул. Нижньоєврейська, Верхньоєврейська, Кагальна (вул.Спінози).
Проектуючи будинок для заможних людей, архітектори тих часів намагалися, щоб парадний вхід, оздоблення фасаду з різноманітними скульптурними деталями, колонами, фресками, філігранними віконними прорізами і арками гармоніювали між собою.
За радянських часів старовинні будинки розпаювали між багатьма власниками або громадськими організаціями, особливо не переймаючись лініями гармонії та естетики.
Ошатний будиночок по вулиці Затонського мало-помалу втрачає свою велич і гармонію. Причиною тому є людська байдужість або відсутність естетичного смаку у нинішніх господарів. Звісно, кожному мешканцю хочеться, щоб його житло було зручне і гарне, але ж не такою ціною!
І ніхто не захистить старі будинки на заповідній території міста, а старі двері будуть самотньо валяти на купі такої ж антикварної цегли.
По вулиці Затонського є й інші старі забудови, яким пощастило більше. Завдячувати маємо заможним горожанам, які викупили квартири сусідів та облаштували своє житло у поєднанні минулого з сучасним.
Ватажки коліївщини Залізняк та Гонта
У «Військовій енциклопедії» І. Д. розповідається наступне: «Набравши кількасот гайдамаків, він (запорізький козак Максим Залізняк) розпустив слух, що у нього є «Золота грамота» від імператриці Катерини II, повеліває винищувати поляків і євреїв. Натовпи холопів зійшлися на його заклик, і він, розсипавши дрібні загони по всій майже польській Україні, рушив до Умані, укріпленого міста, що належало Сілезію Потоцькому. Шлях його був ознаменований знищенням міст і містечок і різаниною в них поляків і євреїв. Мала Медведівка (Чигиринського повіту), Жаботин (Черкаського повіту), Сміла, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Кам’яний Брід, Боярка і Лисянка були кривавими етапами його стихійного ходи. Під Уманню у нього вже було 20 тисяч осіб».
Головним об'єктом походу М. Залізняка було місто Умань. Це був дуже важливий торговельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було добре укріпленою, потужною фортецею. Його оточували рови, вали з міцним палісадом, на яких розміщувалося 32 гармати. Всередині міста знаходилися додаткові оборонні споруди. Умань захищали солдати гарнізону, а також полк надвірних козаків польського магната Потоцького. Напередодні штурму міста до повстанського загону Максима Залізняка приєдналися надвірні козаки на чолі із сотником Іваном Гонтою. 9—10 червня 1768 р. повстанці захопили Умань.
