Лебедин – село Шполянського району Черкаської області, розташоване майже в самому центрі України. Тут проживає близько 4500тис. осіб. Річка Турія тягнеться каскадами ставків вздовж території села. Лебедин розташований на горбистій місцевості, його обступили Шполянський, Лебединський, Грабський ліси.
На в'їзді у Лебедин стоїть старовинний вітряк. Раніше у цих краях було багато вітряків, садів, лісів та пасік.
Існує кілька версій про заснування села:
1. Поселився тут такий собі козак Лебідь, який запатентував своїм ім’ям ці землі.
2. Назва села походить від птахів лебедів, бо тут таки дійсно багато відкритих водойм, то може і лебедів було колись багато.
3. Струмок Шостачка, який починається недалеко від сусіднього села Матусова і потім впадає в Гнилий Ташлик, колись називався Лебединкою. Можливо звідси й назва села?
Історія Лебедина дуже древня, у часи татарських набігів населення Лебедина потерпало від спустошливих набігів кочівників, чисельних воїн, розорення і сплюндрування. Та все ж, село повсякчас відроджувалось. Селяни садили сади, сушили сухофрукти, у лісах розводили пасіку, у ставках – рибу, займались хліборобством. З того часу до наших днів дійшла легенда, про притоку річки Турії – Гептурку.
У давні часи річка Гептурка була повноводою, тому через річку був перекинутий дерев'яний місток, який, до речі, зберігався до 50-х років 20 ст. Під час одного з боїв з татарами зійшлися на цьому містку козак з турком. Козак подолав турка сильним ударом кулака, а потім довершив сутичку, «гепнувши» турком об землю і скинув його у глибоку воду, де той і загинув. Звідси, нібито, й пішла назва річки Гептурка.
Лебедин, як поселення, вперше згадується в документах другої половини 15 століття. Тоді ця місцевість входила до Черкаського повіту Київського князівства, потім воєводства Великого Князя Литовського. А у 30-і роки 17 століття увіковічнив Лебедин на своїй карті відомий французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан.
Перша письмова згадка про село знаходяться у старовинному зводі документів Литовської держави (Литовській Метриці), де зазначено, що князь Казимир віддав Лебедин Івашку Львовичу на віленському сеймі у 1448р.
Лебедин знаходився у власності родини Глинських (доречі, Олена Василівна Глинська вийшла заміж за Московського князя Василя і стала матір'ю Івана Грозного!). Таки все починається з України!
За люстрацією 1552 року Лебедином володіли спільно Ян Кельбовський та Михайло Грибунович. Потім поселення перебувало у власності польських князів Конецьпольських, Любомирських, російських князів та поміщиків Потьомкіна, Висоцького, Лопухіних. Останніми власниками села була родина Роговських.
Про князів Конецьпольських свідчень дійшло до нашого часу досить небагато. Відомо лише, що Богдан Хмельницький після захоплення у війні з Конецьпольським «70 міст і сіл без числа і пасік незміряних, з яких були великі прибутки" у Лебедині мав свою пасіку. У селі ця місцина ще й досі зветься «Пасіка» [Левицкий О. Пасека Богдана Хмельницкого. – Киевская старина, 1882г. – № 7. – С. 174 – 177].
Про Любомирських. Князь Любомирський Францишек Ксаверій (1747-1819рр.) опікувався православними церквами, завдяки чому покатоличення на правобережній частині Черкащини вдалося уникнути. Зі своїх володінь князь виділив у 1779р. частину землі для будівництва Свято-Миколаївського Лебединського жіночого монастиря. На його території розміщена найстаріша церква Шполянщини - дерев'яна Миколаївська церква (1800р.). Монастир завжди славився чистотою і впорядкованістю, тому місцеві жителі його ще називають «панянським».
Від родини російських князів Висоцьких до наших днів залишилась велика мурована Преображенська церква.
В’їздна брама церкви
Її звели у 1826р. на кошти генерал-майора царської армії, племінника князя Потьомкіна, Миколи Висоцького. А у 1890р. до головної споруди будівлвлі, за проектом єпархіального архітектора Ніколаєва, прибудовано ще два крила.
Преображенська церква Київського патріархату у стилі пізнього класицизму знаходиться у глибині села, у верхній його частині (місцеві жителі кажуть, що це ще не околиця, але і не центр).
Церква у свій час зазнала руйнування і сплюндрування, а у 1991 році святиню віддали прихожанам, які займаються відбудовою храму.
Біля церкви, майже на одному подвір’ї, височіє «Палац культури» (1967р. забудови) – пам’ятка розвинутого соціалізму.
Мабуть такі споруди будували шаблонно, бо у Шполі є теж такий самий витвір часів комунізму.
Не будинок, а палац
По цій самій вулиці знаходиться і загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1, у якій з 1925-1932 рік навчався Петро Андрійович Осовський (керівник комсомольського підпілля с.Лебедина).
Знову ж таки, за словами місцевих жителів у Лебедині три школи (чи може три приміщення по різних кутках села?). Рівно стільки, скільки у Радянські часи було у селі колгоспів. А клубів тут два. Другий знаходиться у центральній частині Лебедина, поряд з яким розташована друга шкільна будівля. Доречі, у Лебединській середній школі № 2 навчався з 1950 до 1956 року письменник, поет, фольклорист, краєзнавець, член Спілки журналістів України - В. А. Гончаренко. Кожній школі по знаменитості.
Є у Лебедині ще одна церква – Українська православна церква Московського патріархату. Мабуть, саме у цьому місці колись давно був чоловічий монастир (1682р.), про який згадує у своїх «Сказаниях…» Похилевич.
Шполянський краєзнавець В.Шевчук детальніше вивчав історію цієї святині. У своїй книзі автор пише: «За благословенням Діонісія Балабана (Київського митрополита української православної церкви Константинопольського Вселенського патріархату) в урочищі Чичкове розпочалось будівництво чоловічого православного монастиря. Балабан благословив ініціативу ієромонаха Оникія Симоновича іконою святого Георгія, через що монастир згодом і назвали Георгіївським. Це сталося у 1657 році, того самого року, коли помер Богдан Хмельницький. Незабаром виросли дерев'яні монастирські церкви, келії для ченців, господарські споруди, і монастир почав своє життя. Згодом в ньому відкрили шпиталь, де доглядали старих козаків.
Після смерті Богдана Хмельницького, в часи Руїни майже вся територія Шполянщини була сплюндрована, а Лебединський чоловічий монастир у 1678 році був спалений під час другого чигиринського походу татаро-турецького війська на чолі з візирем Мустафою. Край перейшов під контроль турецького султана та його васала Дуки.
У 1682 році православний ієромонах Сильвестр Прокопович добився у наказного молдавського гетьмана Яна Дракинича, який був представником господаря Молдавії Дуки, в нашому краї дозволу на поновлення Лебединського чоловічого монастиря. Незабаром його було відбудовано» [Шевчук Віктор. Історія Шполянського краю. – Черкаси. – 2003. – С.16-17].
Вже за часів Російської імперії дерев’яні будівлі монастиря знову палали. Після нищівної пожежі були відновлені Георгіївська (1808р.) та Покровська (1830р.) церкви. Та після відбудови храмів затягнулась боротьба між монастирем і прихожанами стосовно прав власності на зведені святині. У 1846 році монастир взагалі закрили. Єпархіальне відомство монастирські землі і хутори передали у власність Чигиринському жіночому монастирю, Покровську церкву розібрали, а Георгіївська стала парафіяльною. У 1935 році «Товариство войовничих безбожників» святині розібрали.
У 1846 році Ізраїль Меїрович Бродський, відомий своїм меценацтвом і благодійністю, один із найбільших цукрозаводчиків Російської імперії заснував у Лебедині цукрово-рафінадний завод. Завод мав 19 парових котлів на 1200 кінських сил, у 1875-1876 роках працювало 945 робітників (855 чоловіків і 90 жінок). 1899 року на заводі працювало вже 1028 чоловік по 12-16 годин на добу. 13 грудня 1902 р. пожежа знищила будівлі заводу, та досить швидко на його місці були збудовані нові, потужніші. До нашого часу збереглися величезні корпуси складських приміщень.
Крім того, у Лебедині діяла ґуральня та цегельня, церковнопарафіяльна шкала, а у 1875р. відкрию однокласне початкове народне училище Міністерства народної освіти. Про дореволюційні медичні заклади, на жаль, я нічого не дізналася. Та ось так виглядає будівля сільської дільничної лікарні зараз. Чомусь думається, що будівля ще тих часів.
Також розвивалося і сільське господарство як на землях поміщика Роговського, так і у селянському землеволодінні.
Після революційних подій 1917р. та громадянської війни 1918-1920 років у березні 1920 року в Лебедині остаточно утвердилася радянська влада. Усі власницькі володіння були соціалізовані, а потім одержавлені більшовиками. У 1923 році селян загнали у два сільськогосподарські колективи: „Сіяч" і „Грім", а з листопада 1929 року була заснована ТСОЗ ім. 12-річчя Жовтня. У 1932-1933 pp. село пережило страшний голодомор.
Оскільки основною с/г культурою в Лебедині залишався цукровий буряк, у 1934 році для підвищення його продуктивності розпочалося спорудження насіннєвого заводу на базі колишнього рафінадного заводу. Восени 1935 року, ознайомившись з будівництвом підприємства, нарком харчової промисловості СРСР А. І. Микоян телеграфував у Москву, що Лебединський насіннєвий завод буде одним з найбільших у світі.
2 серпня 1941 року гітлерівські загарбники окупували село, пограбували колгосп, у школі влаштували конюшню, зруйнували лікарню, завод, багатьох юнаків і дівчат насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Але лебединці не скорилися. Уже у вересні почала діяти підпільна комсомольська організація, очолена Петром Осовським. Старший сержант Радянської Армії, кандидат у члени ВКП(б), будучи тяжко поранений, у перші дні потрапив до Уманського концтабору, але скоро звідти втік. Діставшись Лебедина, Осовський разом з Олексієм Руцем, Панасом і Вадимом Грабовими, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелехом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко, Григорієм Колісником, Олександром Крижанівським та іншими комсомольцями розгорнув боротьбу проти загарбників. Підпільники розповсюджували листівки, вели диверсійну роботу. Фашисти напали на слід патріотів. У квітні 1942 року їх було кинуто до шполянської в'язниці, а 22 травня фашисти розстріляли 18 юних патріотів. Після визволення Лебедина 26 січня 1944 року військами Першого Українського фронту, тіла загиблих були перенесені з Шполи і поховані у братській могилі. Усього на фронтах війни загинуло близько 500 лебединців.
Після війни розпочалася відбудова села. З 1945 року відновив свою роботу і насіннєвий завод, який готував насіння цукрових буряків та багаторічних трав для багатьох областей СРСР та країн народної демократії. У 1975p. пожежа знищила виробничі приміщення насіннєвого заводу. Та уже за кілька років потому поряд побудовано новий завод.
В середині 90-х років у селі почало розвиватися приватне господарювання.
Один колгосп перестав існувати, а два інших були об'єднані в ТОВ «Агро-Відродження». Цукрових буряків зараз вирощують мало, тому насіннєвий завод перекваліфікувався і тепер орендує великі площі сільгоспугідь, на яких вирошуються зернові і технічні культури.
Використана література:
1. Антонович В.Б. / Антоновичъ В.Б. - Археологическая карта Киевской губернии / Археологическая карта Кiевской губернiи. – 1895. – С.118.
2. Гончаренко Володимир Андрійович „Черкащина в легендах та переказах". Краєзнавчий довідник Черкаси. - Видавець Чабаненко Ю.А. - 2006. - 384 с.
3. Похилевича Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. Киев, 1864.
4. Іванченко А.С. Вся Україна. – К.: ДНВП «Картографія», 2006. – С.372.
5. Черкащина: Путіник. – Дніпропетровськ: «Промінь», 1966, 187с.
6. Україна: Путівник / Упоряд.: О.Зінкевич, В.Гула /. – 2-е вид. – К.: Смолоскип, 1995. – С.400.
7. Шевчук Віктор. Історія Шполянського краю. – Черкаси. – 2003.