Було це давно. Полюбив бідний кріпак Степан панночку (графа Шувалова племінницю), не за добро та коні, а за сині очі, біляві коси, добре серце. Та й вона йому відповіла взаємністю. Вибігала після заходу сонця до нього в ліс і щебетала, як та пташечка. Та не дадуть злі люди добру і коханню зжитись, серцю бідному з багатим з'єднатися. Донесли графу Шувалову. Розсердився той, кров'ю очі налилися. Наказав своїм слугам Степана впіймати та й убити за те, що осмілився графського роду дотронутися. Дізналась молода пані, що з її коханим дядько зробив, вся в сльозах вибігла з воріт багатого маєтку та й зникла у лісі. А на ранок знайшли її тіло біля річки, над якою височіла горбата скеля; на ній засохли тоненькі цівочки крові. Скеля ніби плакала над розбитим коханням бідного парубка та багатої пані. А скелю ту з того часу прозвали скелею Кохання, назва якої збереглася і дотепер.
