Педагогічне краєзнавство

Театр та футбольний матч. Як розважалися уманчани в період німецької окупації

tanya_bond — Sun, 26 Mar 2017 18:57:56 GMT

Відомо, з самого початку німецька політика в Україні не забороняла мистецької, зокрема сценічної діяльності. Так, в Умані, функціонував український театр, де проходили спектаклі, підготовлені місцевою театральною трупою.

Газета «Уманський голос» від 19 вересня 1943 року пише: «Вже закінчуються підготовчі роботи до постановки оперети «Коломбіна», музику до якої написав Рябов: виготовлені декорації, пошиті костюми».

Афіша в Умані, 1943р.

Окрім театру в Умані, в період окупації, діяли різноманітні гуртки, спортивне товариство.

Все та ж газета «Уманський голос» пише: «У минулу неділю на міському стадіоні відбувся футбольний матч між футбольними командами Умані та однієї військової частини. Матч закінчився з наслідком 8:1 на користь уманців».

Мереживо дерев'яного різьблення

tanya_bond — Mon, 29 Jul 2013 22:58:11 GMT

Українські майстри здавна славились мистецтвом мережити дерев’яні вироби. Художньо обробляли предмети побуту, деталі будівель і навіть ходовий транспорт, як то чумацькі вози, сани, предмети упряжі. Також народні умільці оздоблювали різьбленням віконниці та наличники (оклад, лиштву).

Як правило, тесля, якого запрошували змайструвати віконні рами, виконував і оздоблювальні роботи. Чим багатший був господар, тим візерунчасті і об’ємніші мереживні композиції на вікнах у його садибі. У повному обсязі про красу різьблених вікон важко судити, адже в революційні та воєнні роки найкращі садиби знищувалися або конфісковувалися та рідко коли підтримувалися в належному стані. Сьогодні в містах та селах Черкащини тонке мереживо дерев'яного різьблення зустрічається досить рідко.

В основному вікна декоровані простими формами малюнків: різьбленими квітами, листям, фігурками тварин, птахів, геометричним орнаментом, тощо.

Село Рубаний міст Лисянського району (по-місцевому Рубанка)

Тесля намагався аби вікна гармоніювали з простими лініями сільської садиби. Цікавим фактом є й те, що майстри по дереву були майже у кожному селі. Таких людей поважала громада, а їх досвід передавався з діда-прадіда.

Як розповідають жителі Вотилівки Лисянського району, у їхньому селі теж був свій тесля. Історія не зберегла імені майстра та поки що не знищила усіх його робіт.

Як розповіли односельчани, майстер ніколи не міряв вікон, які має змайструвати. Приходив на запросини господаря, дивився, обмірковував та йшов геть. А вже поготів просив переказати аби прийшли за вікнами, які як правило, виявлялися придатними і по розмірах і по структурному оформленню.

Вікно у с. Вотилівка Лисянського району

Ще одна робота того ж майстра

В тому ж стилі виконано горішнє вікно

Той самий почерк

Нічого лишнього, лише прості лінії та форми

Почерк майстра видно й тут

Рослинний сюжет

Головні мотиви – трикутні форми й смужки

На зміну геометрії – м’які хвилі

Більшість старих дерев’яних вікон не мають ані архітектурної, ані історичної цінності через свою простоту та буденність. Проте є у них щось особливо-ностальгічне. Бо за кожним таким вікном ховається своя правда, своя пристрасть, своя свобода…

Ще про вікна ТУТ.

Наталія Миколаївна Мейєндорф

tanya_bond — Mon, 06 May 2013 09:59:34 GMT

Наталія Миколаївна Долгорукова (1882 – 1912рр.) – світла постать крайової народної освіти Уманщини.

Вихована в традиційній дворянській родині молода княгиня здала при Чернігівській жіночій гімназії іспити на звання домашньої вчительки і деякий час, до заміжжя, викладала в Топальській земській школі. У 18 років Наталія Миколаївна вийшла заміж за Юрія Федоровича Мейєндорфа і переїхала до Петербурга, де чоловік працював в Удільному відомстві, яке розпоряджалося власністю імператорської фамілії. Весною 1901р. Юрій захворів на тиф, але одужав.

Після перенесеної хвороби молода сім’я, уже на той час з маленьким сином, переїжджає до родового маєтку у Томашівці Уманського повіту. Бажаючи стати земським діячем, Юрій Мейєндорф виставив свою кандидатуру на голову Земської Управи Умані (це як зараз мер міста) і був обраний на цю посаду.

Фото 1911р.з Уманського краєзнавчого музею

В часи його керівництва Уманський повіт стрімко розбудовується. Були відремонтовані дороги, мости і греблі, виділяються кошти на благоустрій шкіл, земських лікарень, введено в дію телеграф. На цій посаді Юрій Федорович прослужив аж до 1917 року, з перервою на війну 1914р., на яку, незважаючи на свій статус, був мобілізований.

Наталія Миколаївна була найближчим помічником і порадником для свого чоловіка. Вона вміла гідно триматися на людях, зі смаком одягалася. Окрім організації домашніх справ Н.М.Мейєндорф займалася благодійністю та меценатською діяльністю. Під її керівництвом була заснована невелика лікарня для селян на 6 ліжок. Вона піклувалася про Осітнянську, Томашівську та Войтовську школу, організувала Томашівський народний хор, який виступав в Софіївці та народний театр, фінансово підтримувала читальні, зокрема й Уманську бібліотеку. Баронеса Мейєндорф була попечителькою дитячих «відпочивальних притулків» відкритих Київським земським правлінням в селах Томашівка та Осітна.

У 1910 році, віддавши частину свого Томашівського будинку, княжна відкрила тут відділення Київського кустарного Товариства, де працювало 16 ткачів і 80 вишивальниць.

У своєму маєтку Наталія Миколаївна навчала не лише своїх чотирьох (три дівчинки та хлопчик), а й селянських дітей вишивати, гаптувати, плести, не опускаючи читання, писання і рахування. Поважали й шанували селяни свою княжну.

Баронеса А. Мейєндрорф з дітьми

Родина Мейєндорфів володіла не лише Томашівським маєтком, а й нерухомістю в Умані, де мешкали переважно в зимовий період. 29 січня 1912 року, народжуючи свою п’яту дитину в м. Умані по вулиці Мало Садовій, не доживши до тридцятиріччя півтора місяці княгиня Мейєндорф померла. Похована біля церкви в селі Томашівка. Могила збереглася до наших днів.

В буремний 1917 рік Юрій та його брат Лев Мейєндорфи були забиті насмерть махновцями у селі Крутеньке (Голованівський р-н). 14 вересня небіжчиків відспівали в Уманському військовому соборі (кінотеатр Черняховського) та поховали тут же, біля огорожі з лівого боку (зараз тут парк). Діти Мейєндорфів, разом з батьковими сестрами Катрусею та Ельветою, спершу виїхали з України до м.Требова в Югославії. Їх подальша доля невідома.

Сашко Лірник

tanya_bond — Sun, 14 Apr 2013 19:05:54 GMT

У школу треба було якось написати розповідь про славетних людей Умані. Скільки в пам'яті не перебирай – одно червоні комісари згадуються: Олексій Радзієвський, Кузьма Дерев’янко. А ще, відгомін недавніх виборів – Колісніченки та Яценки! Перебирала в пам'яті постаті минулого: Софія Потоцька, Цадик Нахман. Не те! Усі завезені, усі прийшлі. Невже немає?

З такими думками іду по вулиці. І раптом, він!

Автобіографічні відомості. Олександр Власюк або Сашко Лірник – ПАТРІОТ. Народився 24 січня 1963 року в Умані. Має дружину Олесю та троє дітей – Романа, Оксану та Івана. Зараз живе в Києві. Працює інженером на будівництві. У вільний час знімає кіно, пише сценарії для мультфільмів, вертепи, працює на телебаченні, грає із рок-гуртами, багато виступає на всіляких святкових дійствах, фестивалях, розказує українські химерні оповіді-казки. Записує їх на компакт диски. До них створює мелодії, використовуючи при цьому ліру, гітару, дудку, сопілку, дримбу, варган, акордеон, флейту, бубон, кобзу та багато інших інструментів. При цьому, навіть звуки в казках використовує справжні: коні, грім, стрекотіння коників, шум води та багаття – все натуральне!

З 2010 року – автор і ведучий програми для дітей «Світанок» на каналі ICTV. У зв'язку з політичними мотивами проект закрили у 2011р. Любить відпочивати подорожуючи автомобілем, бувати на природі та куховарити.

Фото з офіційного сайту: http://lirnyk-sashko.com/

Горджусь і пишаюсь, що він – наш земляк! Хто не слухав казок - обов'язково це зробіть!

Стеценко Кирило Григорович

tanya_bond — Tue, 25 Sep 2012 20:11:42 GMT

Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) – педагог, композитор і культурно-освітній діяч

Кирило Григорович Стеценко народився 24 травня 1882 р. в с.Квітки Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина, захоплювався музикою та співами. Саме в родинному колі малий Кирило прилучився до народної пісні й гуртового співу, в нього зродилася палка любов до фольклорного мистецтва, яка згодом переросла у прагнення писати музику. З 7–8 років він відвідував сільську церковнопарафіяльну школу, де дяк, з огляду на гарний голос учня, навчив його нот і узяв співати до церковного хору. Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки був він художньо обдарованим і теж добре малював. Тому в 1892 p., завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи М. І. Мурашка. Рідний дядько, в якого він квартирував, записав його ще й до Софійської духовної школи.

Під час навчання в Києві остаточно сформувався потяг юного Кирила не до малювання, а до музики й співу. В художній школі він був найактивнішим хористом і його великі музичні здібності помітили педагоги. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Бурса забезпечила йому ази музичної освіти, тут він самотужки навчився грати на фортепіано й добирати на слух будь-яку почуту мелодію, що вразила й запам'яталася.

Коли після закінчення Софійської духовної школи в 1897р. постало питання про подальшу освіту Кирила, єдино прийнятним вибором з огляду й на брак грошей у сім'ї, і на можливість продовжити шлях до музики й науки, стало навчання в Київській духовній семінарії. Матеріальна скрута змусила юнака підробляти помічником регента в Михайлівському монастирі. Саме завдяки цьому він одержав чудову змогу користуватися багатою нотозбірнею монастиря, проводячи вільний час за фісгармонією й розучуючи класичні музичні твори. Практичні навички роботи з хором, ознайомлення з професійною музикою й хоровою літературою, перші спроби створення власних композицій – усе це значно прискорило музичний розвиток молодого Стеценка, сприяло швидкому фаховому зростанню. Дуже скоро про його композиторсько-диригентський хист стало відомо в семінарії, а от богословські науки мало цікавили хлопця, про що свідчить його атестат, де відмінними оцінками відзначені лише музичні дисципліни.

Надзвичайний вплив на світогляд і творче, емоційно-духовне становлення Стеценка-юнака справило знайомство в 1899р. з великим українським композитором-просвітителем М. В. Лисенком. Заняття в хоровій капелі під керівництвом славнозвісного музичного діяча прилучили семінариста до світської та народної музики, ввели в середовище людей, які сповідували ідеї розвитку й демократизації української культури, прагнули всіляко сприяти її піднесенню. Участь у капелі під наставництвом Миколи Віталійовича, ідеї та досвід якого він вбирав у себе, сприяла визначенню шляху в музиці – вивченню фольклору й фаховому вибору – долі народного учителя.

У цей період семінарист Кирило Стеценко накопичував ґрунтовні музичні знання, студіюючи народну пісенну творчість, класичний доробок російських і західноєвропейських композиторів, твори свого вчителя – М.В.Лисенка, а також почав робити власні обробки народних пісень. Концертні поїздки з хоровою капелою по Україні, організовані Миколою Віталійовичем, поширення української пісні через публічні виступи хору семінаристів, яким Кирило Стеценко керував з 1902 p., збирання фольклорного матеріалу під час подорожей селами з наступним його впровадженням у репертуар хору – ось чинники творчого та ідейного формування майбутнього композитора-педагога.

І тому цілком природно, що випускник семінарії (1903) Кирило Стеценко обрав не духовний сан, а професію вчителя. Його призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (у Білій Церкві, Таращі, Лубнах), мета яких полягала в підвищенні методичного рівня народних освітян і підготовці курсантів до іспитів на звання вчителя. Завдяки роботі на курсах він мав змогу тісно спілкуватися з учителями народних шкіл, збагачуючи свій досвід, набираючись знання специфіки й потреб шкільної музичної освіти, виробляючи власні погляди на шляхи музичного виховання в школі. Одночасно в ході лекцій Кирило Стеценко міг поширювати національно спрямовані педагогічні ідеї, про що свідчить, наприклад, тема його лекції «Про народну пісню як елемент виховання».

Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. Кирило Григорович почав відвідувати заняття в школі Російського музичного товариства, а згодом, після відкриття Музично-драматичної школи М.В.Лисенка, того ж року перейшов туди.

Уже в 1906 р. К. Г. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Цей посібник дістав позитивні відгуки демократичної преси, але одержав несхвальні оцінки синодських чиновників, оскільки містив «малоросійські пісні з творів Лисенка» і сприяв «українофільській агітації».

До важливих у громадсько-демократичному контексті ініціатив Кирила Стеценка належить його діяльність з організації хорових концертів на робітничих околицях Києва, які стали першими самостійними спробами композитора популяризувати українську музику, а виконання хором пісень вільнодумного спрямування («Закувала та сива зозуля» П. І. Ніщинського, «Хто свою вітчизну любить» В. Главача, «Бурлака» К. Г. Стеценка тощо) сприймалося слухачами в ті часи як революційні заклики. Створений ним Народний хор, що складався переважно з робітників, став дуже популярним і дістав високу оцінку свідомої громадськості. Сам молодий керівник мав широке визнання як диригент.

Свою педагогічну діяльність Кирило Григорович розглядав як важливу громадську справу. Згодом у нотатках до доповіді про українську пісню в народній школі він писав: «...педагогам треба виховати таких людей, які б мали тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей – правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. С. 5]. Його педагогічні погляди зазнали на собі впливу ідей К. Д. Ушинського про рідномовну школу та М. В. Лисенка щодо музичного виховання засобами фольклору. Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало невдоволення в церковного начальства. За підозрою в належності до таємної організації його разом з кількома громадськими діячами заарештували на короткий термін (січень 1907 р.) і як «неблагонадійного учителя» заслали до російського містечка Александровська-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської області Російської Федерації). Із численних споминів рідних і сучасників відомо, що вилучення з культурно-суспільного життя Києва він сприймав дуже тяжко й відразу ж почав робити спроби вирватися звідти.

Невдовзі на один із запитів про працевлаштування надійшла пропозиція з білоцерківської гімназії, де з'явилася вакансія вчителя співу, і Кирило Григорович з радістю прийняв її. Окрім суто викладацької роботи, яку він організував таким чином, що співи стали однією з найулюбленіших гімназичних дисциплін, педагог віддавав багато енергії створенню з учнів і вчителів двох міських гімназій чоловічого та жіночого хорів і налагодженню їхньої широкої концертної діяльності. Складений ним репертуар виступів свідчив про незмінність його естетично-демократичних поглядів: він ввів до програм українські та російські народні пісні, твори М. В. Лисенка, класичні музичні твори. У цей період К. Г. Стеценко плідно працював над власними творами, над обробками народних колядок і щедрівок.

У 1909 р. педагог повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті і фельдшерській школі, а також у гімназіях. Через матеріальну скруту приватно виконував обов'язки регента в кількох закладах (у цей час на його утриманні були дружина з трьома дітьми, хворий батько і брат із сім'єю). Це величезне навантаження Кирило Григорович поєднував з просвітницькою діяльністю: виступав як музичний критик, рецензував збірки пісень і підручники. Але надмірна завантаженість спричинила погіршення його здоров'я і за порадами лікарів він переїхав (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обіймав посаду вчителя співів духовного училища.

Тиврівський період життя композитора (серпень 1910 – листопад 1911 р.) став одним з найплідніших у його творчості. Він завершив оперу для дітей «Івасик-Телесик» і написав наступну – «Лисичка, Котик і Півник», створив кантати «Єднаймося» і «Шевченкові», низку романсів, зібрав і обробив четвертий і п'ятий десяток подільських колядок. Але радість творення, енергія новаторства в музично-педагогічній царині супроводжувалися матеріальними нестатками, що, врешті-решт, змусило К. Г. Стеценка не лише до нового переїзду, а й до переходу в «попівство» – це давало змогу утримувати сім'ю. Наприкінці 1911 p., перевтомлений і знервований безвихіддю, композитор одержав парафію в с.Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки Томашпільського району Вінницької області). Про цей тяжкий у моральному відношенні період його життя відомо, що, попри всі незгоди, Кирило Григорович продовжував суспільно-освітню роботу: завідував місцевою парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори. Протягом 1915–1916 pp. охоче читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі. Ці лекції згодом було покладено в основу його «Початкового курсу нотного співу».

Після повалення царизму К. Г. Стеценко повернувся до активної музично-суспільної діяльності, аби реалізувати власні задуми щодо запровадження загальної музичної освіти у школах. У квітні 1917 р. він брав участь у з'їзді вчителів м. Ямполя, де виступив з доповіддю про своє бачення української пісні в народній школі, висловив думки про завдання естетичного розвитку учнів. Для нього мета виховання дітей полягала в розвитку всіх сторін їхньої духовної природи, а одним з основних педагогічних принципів він вважав виховання дитини завдяки пробудженню її художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3]. У цій доповіді педагог обгрунтував необхідність створення постійних диригентських курсів, введення співів як предмета в усіх навчальних закладах, що готують учительські кадри. З його ініціативи такі курси й були згодом зорганізовані в Ямполі.

У вересні того ж року Кирило Григорович вирушив до Вінниці, де віднайшов кошти на видання своїх «Шкільних співаників» (складених ним для одноголосного, дво- і триголосного виконання), посібника для вчителів і доповіді «Українська пісня в народній школі». Але через численні труднощі світ побачила лише доповідь (1917).

Пов'язуючи свої надії з Києвом, восени 1917р. К.Г.Стеценко повертається туди і, за свідченням дружини, в нього починається «самий світлий період у житті». Це був час приходу до влади українських урядів, діяльність яких відкривала широкий простір для нововведень. Спочатку композитор працював викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність. Одночасно став членом кооперативного видавництва «Вернигора», де очолював музичну секцію, і на початку 1918 р. опублікував нарешті «Початковий курс навчання дітей нотного співу» і першу частину «Шкільного співаника». У своїх коментарях до цих видань автор зазначав: «Курс навчання співам має на меті дати вчителям в українських школах методичні відомості з навчання співам від нижчого до вищого ступеня, а в „Співаниках" – матеріал для навчання. Отже „Методика" і „Спі-ваники" складають одне ціле» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. С. 2].

Розбудова нової школи в Україні в пореволюційний час відбувалася за надзвичайно складної соціально-економічної та політичної ситуації, зумовленої багаторазовою зміною влади, громадянською війною, іноземною інтервенцією. Труднощі вирішення освітніх проблем полягали в тому, що від минулого Україні дісталася мережа різнотипних шкіл; давалися взнаки як нестача вчительських кадрів, так і брак програм, підручників, методичної літератури. Тому першими кроками у створенні української школи стати організація різних курсів для підготовки вчителів, розробка й видання новітньої педагогічної літератури, складання й розповсюдження нових навчальних планів і програм на українознавчих засадах. Поява в цей час перших національних підручників з музичного виховання, до яких належить і «Початковий курс навчання дітей нотного співу» К. Г. Стеценка, мала не лише важливе практичне, а й ідеологічне, громадянське значення.

У посібнику, розрахованому на вчителів, автор реалізував свій погляд на музичне виховання як на важливу складову естетичного виховання, а вищою метою навчання музики вважав «художній момент співів, коли починаються співи, яко мистецтво... що більш за все приваблює дітей» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 30]. На думку педагога, співи сприяють розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей, вони також є важливим засобом патріотичного виховання. Його «Шкільні співаники», що фактично стали музичним хрестоматійним матеріалом до «Початкового курсу...», базувалися на фольклорі і складалися за принципом наступності – від простішого до складнішого: перша частина містила веснянки, щедрівки, колискові, дитячі ігри й марші, друга – жартівливі, історичні, бурлацькі, побутові пісні; третя – власні хорові обробки та обробки творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, Я. Д. Степового.

Рекомендуючи вже з перших уроків ознайомлювати дітей з нотною грамотою, К. Г. Стеценко пропонував для полегшення розуміння користуватися наочністю. Навчальний матеріал він викладав у такій послідовності: висота тону, інтервали, метроритм, темп, динаміка, альтерація, багатоголосся. Особливу увагу приділяв розвиткові ритмічних навичок: «Ритм – душа музики і найважливіший спосіб досягнення строгої дисциплінованості у музичному вихованні» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 26]. З цією метою К. Г. Стеценко радив учителям тактувати учням виконувані мелодії ударами руки, її махами, що було, по суті, диригуванням і сприяло розвиткові почуття ритму.

До оригінальних дидактичних розробок цього посібника належать: «наочний диктант», під час якого учні співають слово чи голосний звук «вищого» і «нижчого» тону відповідно до графічного малюнка вчителя; методика набуття понять про співвідношення висоти звуків за допомогою «драбини» або «східців».

Поява посібників К. Г. Стеценка мала велике значення для розгортання процесу українізації школи, що розпочався після Лютневої революції, оскільки саме таких навчальних книжок не вистачало вчителям для роботи на місцях. Тиражі розійшлися надзвичайно швидко. Наприкінці 1918р. були видрукувані друга і третя частини «Співаника», підручник гри на кобзі, а також перевидано значно розширений варіант збірки «Луна».

Як народний інтелігент, К. Г. Стеценко вважав своїм обов'язком відстоювати культурну просвіту народу за будь-яких умов і за будь-якої влади. У період Центральної Ради, працюючи в музичному відділі, він виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в десяти великих містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції для поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів. За часів Гетьманату композитор домагався створення національного симфонічного оркестру, обґрунтував важливість і шляхи організації його діяльності в розгорнутій доповідній записці. Не діставши підтримки від влади, влітку 1918р. з однодумцями започаткував (без коштів) Перший український національний хор, що концертними поїздками по Україні популяризував творчість М.В.Лисенка, О. А. Кошиця, М. Д. Леонтовича, Я. С. Степового. Власним прикладом та ентузіазмом Кирило Григорович давав поштовх заснуванню подібних колективів у містах і селах, консультуючи з цього питання своїх послідовників.

Педагогові належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти, першою вимогою якої він вважав удержавлення консерваторій, музичних шкіл, а також відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури. Рукописний варіант проекту зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. І. Вернадського.

Мріючи про культурне піднесення народу, К. Г. Стеценко вважав за найдоцільніше організацію мережі мистецьких колективів по всій Україні.

За радянської влади, з 1920р. педагог продовжував розпочату багатопланову роботу. Змістом його діяльності в кооперативній культурно-просвітницькій спілці «Дніпросоюз» стало подальше сприяння створенню оркестрів, хорів, видавництв, бібліотек, музичних товариств, допомога колективам художньої самодіяльності. У 1921 р. Кирила Григоровича обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка (тепер – Київська музична академія). Проте знову матеріальна скрута й сімейні труднощі змусили його взяти собі парафію в с.Веприк поблизу Фастова. Він виїхав з Києва, але не поривав зв'язків з ним. У листі до свого друга композитора М. Д. Леонтовича писав, що «чотири дні на тиждень присвячує парафії, а три – Києву», де продовжував педагогічну роботу в інституті ім. М. В. Лисенка й керував диригентськими курсами. Композитора захопила також участь у культурному зростанні с.Веприк, де він зорганізував гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.

Активну просвітницьку діяльність К. Г. Стеценка припинила хвороба – тиф, від якого 29 квітня 1922 р. він помер у с.Веприк (тепер Фастівського району Київської області).

Творча спадщина педагога й композитора стала вагомим внеском у розвиток національної музичної культури та естетичного виховання народу. Досить умовно її можна поділити на практичну й рукописну. Перша – це той безцінний доробок на ниві національно-музичного виховання, який ще замолоду склав Кирилові Григоровичу славу найвідомішого вчителя музики свого часу, знаного й шанованого хорового диригента-подвижника. Друга – залишені ним у спадок своєму народові музичні твори, численні обробки й перекладення народних пісень, методичні посібники та хрестоматійні збірки для школи, роздуми-нотатки про демократичну реорганізацію музичної освіти й музичного життя в Україні.

Свої методичні принципи К. Г. Стеценко вибудовував на досягненнях національно спрямованої педагогічної думки та на власному практичному досвіді. Він справедливо вважав співи не лише «одним з найпопулярніших і доступніших мистецтв», а й «могутнім засобом виховання народу» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 6]. Розвиваючи свої погляди про значення музичних занять у школі, педагог підкреслював у пояснювальній записці до шкільної програми зі співів, що метою їхнього викладання є розвиток музичних здібностей і естетичних смаків дітей. Важливо зазначити, що Кирило Григорович наголошував на необхідності розвивати музичні здібності всіх без винятку дітей, для чого радив розсаджувати слабких учнів між здібними для музичного «вирівнювання класу».

Серед методико-дидактивних принципів навчання співу, висловлених педагогом, слід виокремити прийом хорової декламації тексту пісень, що мав передувати засвоєнню їхньої мелодії, тобто К. Г. Стеценко розглядав спів як продовження складів мови. Цій ідеї Кирило Григорович підпорядкував і свій «Співаник», який розпочинався відповідним розділом «Вірші до гуртового читання в один тон».

Найефективнішим засобом навчання музики композитор називав максимальне стимулювання творчої активності дітей для повнішої реалізації притаманного їм прагнення до художнього самовираження. У своїх проектах він пропонував всеосяжну систему масового музичного виховання – від дошкільних закладів до вузів.

Високо цінуючи виховне навантаження народної пісні, К. Г. Стеценко розглядав її як «могутній чинник для розвитку почуття єдності, згуртованості і солідарності суспільної» [Стеценко К. Шкільний співаник: К.., 1918. Ч. 2. С. 2], як чинник гуманістичної ідейності. Він писав: «...з великої скарбниці української народної творчості необхідно черпати все, що могло б зародити в чистій душі дитини ті найвищі ідеї, втілення яких в життя принесло б народу і батьківщині щастя... І на цих перлинах народної творчості, на його думках і піснях, вчителі повинні перш за все виховувати себе; збірки народної творчості повинні бути у них під руками, щоб на їх одвічній красі будувати виховання» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3–4].

Характерна для Кирила Григоровича простота музичної мови набула в його дитячих операх особливої конкретності і зрозумілості. Завдяки цьому наголошуються виховні моменти, закладені в казкових сюжетах опер, які стали цінним скарбом української класичної музики для дітей. Уміння К. Г. Стеценка промовляти до дітей простою, художньо виразною музичною мовою яскраво виявилось і в його обробках дитячих пісень збірників «Луна» і «Шкільний співаник», які заслуговують на їх сучасне закріплення в музично-педагогічній практиці.

Життєвий шлях і музичну творчість К. Г. Стеценка вивчали дослідники-фахівці Л. О. Пархоменко, С. И. Лісецький; його педагогічній спадщині присвячене дисертаційне дослідження Є. С. Федотова «Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко» (1978). За сучасних умов розбудови національної школи доцільно знову звернутися до творчості композитора-педагога, проаналізувати її з новітніх позицій і залучати до широкого використання в практиці естетичного виховання молоді.

Праці:

1. Стеценко К. Збірка народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних / Упоряд. М. Лисенко. К., 1908.

2. Стеценко К. Українські колядки і щедрівки для мішаного і однорідного хору з супровідом фортепіано. К., 1909–1912.

3. Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917.

4. Стеценко К. Луна: 36. пісень для сім'ї і школи. К., 1918.

5. Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918.

6. Стеценко К. Шкільний співаник: Ч. 1–3. К., 1918.

7. Стеценко К, Пояснювальна записка: До проектів програми зі співів // ІР НБУВ. Ф. 62. 1 – 42018.

8. Стеценко К. Методика шкільного співу (автограф) // Там само. Ф. 62. І – 42021.

9. Стеценко К. Записки з педагогіки // Там само. Ф. 62. І – 42020.

Література:

1. Козицький П. Суть музичної творчості Кирила Стеценка // Червоний шлях. 1923. № 6-7.

2. Пархоменко Л. С. Кирило Григорович Стеценко. К., 1973.

3. Лісецький С Й. Кирило Стеценко. К., 1974.

4. Федотов Є. С Кирило Григорович Стеценко – педагог. К., 1977.

5. Федотов Е. С. Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко: Дис. ... канд. пед. наук. К., 1978.

6. Товстуха Е. С. Кирило Стеценко: Біогр. повість. К., 1982.

7. Калениченко А. Г. Перші радянські підручники на Україні з музичної освіти та виховання // Педагогіка: Респ. наук.-метод, зб. К, 1985. Вип. 24.

Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.558-564.

ПЕЙНТБОЛ

admin — Tue, 03 Jan 2012 20:07:48 GMT

Початок 2012 року не порадував зимовою погодою. Скоріше так, рання весна, десь близько 8 березня. Традиція 1 січня їздити на лижі явно зривалася…

Але в запасі моїх туристичних задумок була одна цікава та нереалізована ідея. Це – пейнтбол! Гра вважається командною, а її суть заключається у тому, аби бігаючи на відкритому повітрі, ховаючись по різних ярках і оборонних форпостах, відстрілювати (капсулами з фарбою) рухомі мішені.

Пейнтбол поблизу Умані, а точніше в п’яти кілометрах від міста, знаходиться біля села Ятранівка. Туди, без запізнення о 14 годині, ми з дівчатами і приїхали. На вузькій вуличці дачного масиву нас зустріла доброзичлива господиня – тьотя Таня. Її чоловік, Сан Санич, за сумісництвом пентбольний суддя, запросив у дім та підшукав для нас обладунки.

Поступово перетворюючись на воїнів, ми з Валюшкою обмірковували тактику бою. Сан Санич пояснив техніку безпеки. Правило №1, або найголовніше правило: ні в якому разі не знімати маску! Ми уважно вислухали, зробили висновки і рушили в напрямку ігрової площадки.

Спочатку грали просто так. Вчилися стріляти, як зайці ганяли по площадці і раділи, що, взагалі, влучили у що-небудь. Потім грали на відстрілювання чужих. Настрій був радісний і навіть піднесений. Ми з Валюшкою добивали «залишки ворожої сили» з максимальними втратами. Цьому сприяла не лише наша фізична підготовка, а й те, що один із супротивників був на каблуках, а Галинка, та взагалі моталася в різні сторони в якості наживки.

Наступний сценарій заключався у тому, аби принести до свого штабу прапор, розміщений в центрі поля. Зібравшись із силами, Люба стрімголов зигзагами помчала вперед. Галинка прикривала її з тилу. Ми не чекали такого зухвальства, не змогли правильно зорієнтуватися в ситуації, в результаті чого наші кулі так і не зупинили супротивника.

Та це була єдина їхня перемога! Усі інші, п’ять разів, стяг майорів на нашій стартовій базі.

Після того, як Галинка вистріляла усі патрони, ми грали утрьох на добивання. Валя вилізла не вишку і грозно розмахувала маркером. З такої висоти її не зняти… Я економила кулі. Люба теж не штурмувала. Так і сиділи. Та раптом, зав’язуючи шнурки на кросівках, я помітила окоп. Повзком, по-пластунськи я просувалася в сторону Люби. В цей момент Валюшка залишила свою вишку і напористо почала наступати на Любу. На вершині мужності у Валі закінчились патрони, а вона все бігала по площадці, розмахувала маркером і вигукувала якісь гасла.

Та вся моя увага сконцентрувалася лише на Любі. Вона тихо сиділа, не помічаючи мене. Кілька коротких черг і після «вогневого зіткнення» у мене з’явилося бажання добити Любу прикладом. Та тут удачно вмішався Сан Санич. У Люби теж не стало куль.

Завершувала гру я в повній самоті. Випустивши останні подихи зі свого маркера в сторону мішеней-касок, я переможно прийняла титул «найкращого стрілка».

Трохи втомлені, але надзвичайно задоволені грою ми поверталися додому. Усім сподобалося, враження були лише позитивні.

Велоподорож Хотів-Круглик-Змієві Вали (15 травня 2011р.)

admin — Tue, 15 Nov 2011 04:17:01 GMT

Мало любити свій край,

Його треба ще й знати

М.Рильський

Кожен з нас хоче якомога більше знати про той край, в якому живе. З таким гаслом громадське об’єднання «Жіноча громада», створена Хотівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, започаткувала традицію проводити велопоходи історичними місцями навколишніх сіл.

За покликом серця, зібравшись разом, люди різних професій: учителі, медики, держслужбовці, бухгалтери, економісти, дизайнери, підприємці, учні, яких об’єднує любов до рідного краю, вирушають у велопохід по селах, які дивують своєю незвіданою красою, історією і сьогоденням.

Подорож вирішили здійснити до славнозвісних Змієвих валів. Маршрут поїздки, яка відбулась у травні 2011 р. запланували по таких населених пунктах: Круглик–Кременище. Ці села розташовані на території Хотівської сільської ради в 10 км від Києва.

Збір назначили біля Хотівської сільської ради на 10-ту годину ранку. Першими, як завжди, приїхали самі відповідальні – Галина Петрівна і Люда. Потихеньку підтягнулися й інші. Саме головне, що настрій у кожного учасника велотуру був хороший, а «настрой» – рішучий, не дивлячись на той факт, що деякі велосипедисти не сиділи за кермом такої чудо-техніки більше 20-ти років.

Нарешті ми стартували і проїхали близько 3-х км в напрямку села Круглик. Погода видалася просто казкова: світило сонечко, дув приємний вітерець, а небо було надзвичайного синього кольору.

Перша зупинка відбулася через 15 хв. Не доїхавши 1км до Круглика, ми повернули по стежині на ліво в ліс. Саме там, наша група зупинилися, аби оглянути недобудовану залізничну гілку, яку спонсорував цукрозаводчик Михайло Терещенко. Вона мала тягнутися від станції Пост-Волинський до с. Германівка, а тому й звалася Германівською. Будівництво залізниці обірвалося у зв’язку з початком першої світової війни. Досьогодні не збереглося відомостей про те, які фрагменти залізниці були введені в дію, а також, достеменно невідомо, чи експлуатувалася залізнична колія 1941 р. Огляд залізничної платформи та перебудованої привокзальної будівлі, у якій, як не дивно, навіть зараз живуть люди, свідчить про те, що ймовірно потяги цим відрізком шляху все ж курсувати.

Під час першої зупинки Галина Петрівна і Світлана Миколаївна розповіли велотуристам про відому українську династію промисловців-благодійників – Терещенків, які залишили яскравий слід в історії України. Перший підприємець в династії Терещенків – батько Артем Якович мав трьох синів: Ніколу, Федора і Семена. В кінці ХІХ ст. сума пожертв цієї родини на благодійні цілі становила 11 млн. крб. Терещенки цілком дотримувалися гасла, закарбованого у їх родовому гербі: «Прагнути до громадських користей».

Просуваючись далі в ліс, натрапляємо на оборонну споруд (ДОТ), яка входила до комплексу оборонних споруд «Лінії Сталіна» (доти №151,152,131). Будівництво таких оборонних споруд проводилось з 1929 р. по 1941 роки.

Світлана Миколаївна, заступник директора Хотівського НВК (в центрі зі свічкою) розповіла, що школярі систематично наводять порядок, облаштовують прилеглу територію біля історичних ДОТів. На жаль, деякі споруди або зовсім зруйновані, або дуже пошкоджені, як ось саме ця, що знаходиться майже в самому центрі с.Ходосіївка.

Продовжуючи нашу велоподорож, під'їхали до головної цікавинки нашої поїздки – Змієвих валів, довжина яких складає близько 12 км, висота – 10 м, ширина – 14-16 м. Ця пам'ятка культурної спадщини України занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток.

Як відомо, Змієві вали були побудовані у формі підкови у VI-V ст. до н.е. скіфами для захисту низки поселень: малого городища – «Круглого», великого-Ходосівського і маловідомого, в районі с. Іванковичі. Південна лінія городищ, відновлена за часів Київської Русі, слугувала надійним форпостом охорони й оборони від набігів степовиків з Дикого поля.

Існують різні версії щодо походження народної назви – Змієві вали.

Версія перша. Вали вириті Змієм Гориничем, якого хтось із казкових героїв запрягав в плуг і таким чином наорював велетенські канави.

Версія друга. Назва «Змієві вали» пов’язана, насамперед, з їх звивистою формою. Однак така версія не відповідає дійсності. Вражає якраз навпаки – прямолінійність валів, що корегує звивистість природнього рельєфу.

Версія третя. Змієві вали дійсно пов’язані зі зміями, адже в прилеглих до валів ровах, з природніх чинників скупчувались змії. Падаючи в рів, вони не могли подолати відвісних стін і назавжди залишались у ровах. Там же і плодились, харчуючись мишами і жабами. Рови, що кишіли зміями, робили захист території ще більш надійним. Потрапити у таку пастку було рівнозначно смерті. Можливо, в минулому, скидання у такий рів було одним з видів покарання? Той факт, що такі тортури існували, підтверджує й Осенборський могильник, у якому знайдено погребальний віз з вирізьбленим зображенням людини в зміїному рову.

Вид на Змієві Вали (звідси розпочинається дорога до котеджного містечка «Маєток»)

Грандіозні земляні укріплення вражають своєю надзвичайно сильною енергетикою. Коли вибираєшся на вершину – з’являється відчуття, що ти знаєш якусь надзвичайну таємницю віків і поколінь своїх предків.

Люда відновлює енергетику на Змієвих Валах

Наша подорож проходила вздовж валів до місця привалу, де нас уже чекали з духмяним трав’яним чаєм, завареним у самоварі, якому більше 200 років.

Під час зупинки, Світлана Миколаївна розповіла усім нам, що саме тут, влітку, Хотівський НВК організовує табір для учнів старших класів. Дотримуючись правильного режиму дня, школярі вчаться жити і працювати в команді, розуміти і берегти природу.

Додому повертались втомлені, але надзвичайно щасливі і задоволені!

Відпочиваючи від своїх металевих коней, ми домовились про наступну подорож, яку організуємо через місяць. Попутно поділились секретами, як уникнути крепатури після нашого 15-ти кілометрового маршруту.

Хто б і що б не говорив, а дороги, все-таки, пахнуть романтикою мандрів…

P.S. Розповідь підготувала Валюшка, Галина Петрівна і інші учасники велотуру.

Знову про гутництво

admin — Sat, 29 Oct 2011 14:04:37 GMT

Народні ремесла українців, зокрема, гутництво я вже описувала. Зокрема й ТУТ. Досліджуючи цей народний промисел, натрапила на "Путешествие Елисаветградской провинцией".

Під час подорожі у 1774 році по Єлизаветградській провінції Йоган-Антон Гільденштедт (доктор медицини, вчений-природознавець) цікаво описує обладнання та технологічний процес гути, яка здійснювала свою роботу поблизу с.Нестерівка (зараз с. Ве́ршаці Чигиринського району). Промислове підприємство було засноване у 1763 році поміщиком Діцем. З опису Й.А. Гільденштедта стає зрозуміло, що виготовлення скла являється економічно невигідним, збитковим виробництвом, оскільки завдає непоправної шкоди лісовим насадженням тай взагалі не приносить великого визиску.

За словами мандрівника, виготовлення скла відбувається наступним чином. У доменній печі з 6-ма глиняними «тиглями» (форми для плавлення) вариться 150 фунтів піску, 37,5 фунтів крейди та поташу. Для виготовлення горілчано-винного посуду в скломасу додають ще 9 фунтів селітри, 4 фунти миш’яку та 1 фунт перекису марганцю. Пісок використовується місцевий, усе інше – закуповується. Після плавлення в тиглях маса виймається за допомогою рурок, що мають 5 футів довжини і охолоджується в спеціальній «холодній печі». Охолоджені скляні циліндри знову розм’якшують, видувають або розпростовують у листи (віконне скло), а потім загартовують.

Баклага ХVІІ ст.

Фрагмент кухля ХVІІ ст.

Стакан ХVІІ ст.

Пляшка ХVІІ ст.

Майстер отримує за роботу третину вартості виготовлених виробів. Підмайстри отримують платню: за склянку – 2 полушки (мідна дрібна монета), за чарку – 3. Якщо вони працюють старанно, то в змозі заробляти 1-1,5 крб. щоденно.

Фотографії виробів з гутного скла зроблені в музеї Богдана Хмельницького в Чигирині. Експонати були знайдені під час археологічної експедиції під керівництвом Д.П.Куштана у 2005-2006рр. у м. Чигирин.

Одеські катакомби

admin — Fri, 21 Oct 2011 20:04:37 GMT

Відомо, що Одеські катакомби – це найдовший у світі підземний лабіринт, протяжністю близько 2,5 тис. км. Велетенське підземне царство розгалужується подекуди кількома ярусами та має свої звивисті безсистемні вулиці. Катакомби утворилися шляхом видобутку вапняку, який використовують для будівельних потреб.

Під час бурхливої забудови Одеси (в першій половині XIX ст.) промисел з видобутку каміння зазнав найбільшого розквіту. Розквітали й «Одеські катакомби». Спочатку вапняк добували в межах міста, потім через просідання ґрунту та обвали будівель видобуток перенесли в околичну зону. Наразі добування здійснюється в селі Ковалівка, в селі Фомина Балка Біляєвського району + нелегали.

Офіційний екскурсійний маршрут катакомбами проводять у с.Нерубайське Біляївського району Одеської області. Справжні поціновувачі підземного світу глузують над такими «виходами» і щиро підсміюються над туристами-катакомбістами. Вилазку в «дикі катакомби» можуть організувати досвідчені професіонали, послуги яких представлені ТУТ. Вартість двохгодинної подорожі по підземному лабіринту (приблизно 2,5-3 км.) складає 300 гривень з людини.

Чесно кажучи, офіційна екскурсія Нерубайськими катакомбами мене не дуже вразила. Можливо через те, що відвідувати таке місце потрібно невеликою групою, у будній день, коли немає так багато екскурсій, а екскурсовод не зовсім втомлений і безмежно закоханий у свою справу буде радий провести ошалілих туристів найнесподіванішими підземними дорогами.

Зі слів нашого гіда, Одеські катакомби служили притулком для контрабандистів, злочинців, бандитів, зрадників та безпритульних. В період радянсько-німецької війни в катакомбах ховалися від бомбардувань і артобстрілів місцеві жителі. Під час окупації в підземних лабіринтах перебувало партизанське підпілля. Після війни покинуті катакомби використовуються під склади, підвали, приміщення для вирощування грибів, або ще гірше, у підземні порожнини зливають каналізаційні стоки.

Власне, експозиція Нерубайського меморіалу-музею «Партизанська слава» відтворює діяльність та побут розвідувально-диверсійного загону під командуванням Володимира Олександровича Молодцова (у підпіллі - Бадаєва).

Капітан Держбезпеки СРСР В.О.Молодцов (Бадаєв)

Вхід до музею «Партизанська слава»

Підземна частина експозиції включає такі атрибути партизанського життя: кухню, гуртожиток для чоловіків та окремо для жінок, навчальний тир, штабну кімнату, лазню, шпиталь для поранених бійців.

Пічка з усіма кухонно-спартанськими атрибутами

Мисник

Хлібопічка

Мукомельний пристрій

У чоловічому гуртожитку

Жіночий гуртожиток

Жіночий, та в принципі і чоловічий гуртожитки являють собою підвальне приміщення з мурованою долівкою в задній частині печери.

Один з атрибутів ванної кімнати

Кімната для прання і просушування білизни

Доречно наголосити, що партизанам дошкуляла постійна сирість і холод (+9 - +14 градусів по Цельсію, вологість до 90%). А за специфічним запахом цвілі, вороги безпрограшно дізнавалися, що перед ними підпільники-катакомбісти. Тому партизанам постійно доводилося сушити одяг, а патрони і зброю, аби вони не відсиріли, зберігати у себе на шиї чи біля грудей.

Стелла у одному з тунелів

Клятва партизана

Штабна кімната

Рація

Кімната червоного командира

Тир

Кімната для навчання (школа)

Бадаєвці у складі 69 чоловік (з них 5 жінок) діяли двома групами. Перша група партизан базувалась безпосередньо в катакомбах, інші члени організації знаходилися на конспіративних квартирах в Одесі. За час своєї діяльності загін здійснив низку диверсій на залізниці, знищив велику кількість ворожих солдатів і офіцерів.

Оглянувши штучні підземні коридори ми по східцях піднялися до наземної частини оглядової експозиції, яка складається з власне, меморіальної зали, величезного багатометрового пам’ятника «Народні месники» (1975 р.), а також стели Пам’яті.

Експозиційна зала наземної частини музею

Наземна споруда музейного приміщення

У меморіальній залі, в яку ми піднялися прямо з катакомб, на стендах експонується інформація про походження одеських каменоломень та про славнозвісний загін Молодцова-Бадаєва. Поряд з меморіальною залою встановлено скульптурну композицію «Народні месники», яка відображає групу партизан, які вийшли з катакомб на виконання бойового завдання.

Пам’ятник «Народні месники», встановлений над катакомбами

Стелла пам’яті

Особисто для себе я склала уявлення про одеські лабіринти та вияснила, що іншим разом потрібно здійснити мандрівку «дикими катакомбами». А щоб цікавіше було таким туристам як я, існує легенда, за якою один з одеських капітанів, йдучи в плавання заховав до кращих часів у підземних лабіринтах макет золотого корабля. Доречі, його так ніхто поки що не знайшов.

Інтернет-конференція

admin — Tue, 11 Oct 2011 21:06:14 GMT

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!
20 жовтня 2011 року відбудеться Всеукраїнська науково-практична інтернет-конференція
«Розвиток вітчизняного та зарубіжного дитячого руху: історія і сучасність».

Запрошуємо усіх бажаючих до обговорення наукової проблематики за адресою: http://kraeznavstvo.at.ua/forum/13