Олів’є – страва радянська, пахне ностальгією і Новорічними святами. У цьому році по всіх телеканалах цей кулінарний шедевр зробили культовою стравою. Та чим більше культу, тим менше людей приклоняються йому. Міняються не лише вподобання щодо новорічного меню, а й способи і можливості святкування зимового свята.
З кожним роком дорослості стає зрозуміло, що невідомий, незвіданий, таємничий момент Новорічного дійства залежить не від салату, мандарин, чи кількості випитого, а від особистісного бажання, фантазії, внутрішнього стану тих, хто буде святкувати. Наїстися, напитися, лежати і гикати перед телевізором – справа кожного. У людей завжди є вибір, навіть якщо й не зовсім очікуваний, прогнозований або бажаний.
«Відбувати» перед телевізором нам не хотілося, тож подалися (певно народжується традиція) у Водяники. У цьому році вирішили розширити діапазон краєзнавчих пізнань і поїхали через Катеринопіль на Єрки, а потім окружною дорогою через Звенигородку – у Водяники. Як з’ясувалося, такий маршрут не зовсім виправданий. Щоб побачити святий образ на зрізі деревини можна було не кружляти околичними шляхами, а просто-напросто їхати звичайною трасою Умань-Черкаси, прямо просуватися у Ватутніському напрямку в село Єрки. Від повороту на Водяники до паломницького місця у Єрках якихось 15 км.
І ще одне. До цього місця варто приїжджати у вечірній період (після катання на лижах), бо як стверджують прочани, образ святого краще проявляється, чи то світиться, саме у вечірню пору доби.
Ситуація з зображенням на спилі осокора, нагадує позицію олів’є. Справа вибору – хочеш люби, хочеш ні; хочеш вір, хочеш – ні.
Та попит завжди породжує пропозицію. Тож територію паломництва обгородили, місця для під’їзду засипали мучкою, а учільники УПЦ Московського патріархату швиденько поставили капличку (звучить гордо, насправді це – контейнер), в якому можна помолитися, запалити свічки, замовити поминальну службу. Не відстають і місцеві правоохоронці. І вже повсякденний пейзаж провінційного шосе потихеньку перетворюється на комерціалізовану структурну одиницю.
Приємна мить споглядання і шукання чудотворного образу спотворюється обв’язаними хустками, рушниками, вінками. Що ж, інтуїція досвіду підказує, що ось така наша ментальна краса, краса по-українськи!
Щодо самого образу, то спершу, нічого особливого я не помітила. Можливо, щоб побачити треба дуже сильно вірити? Але, включивши уяву, якийсь певний образ окреслити можна. Більшість прочан, які приїжджають до дерева, справді вірять, надіються на зцілення, цілують деревину, моляться. Зрозуміти їх можна, зрештою, краще віра, ніж сумнів, невідомість, невизначеність або страх. Віра – це рушійна сила, вибір, це складова людського життя.
 Ех, після філософських роздумів на нас чекали Водяники. За рік тут дещо змінилося. Насамперед, ввели в дію третю трасу, з трамплінами і крутими спусками. Певно, цього разу ми її, все ж, не здолаємо!
Звичним шляхом спустилися на дитячу гірку. З погодою цього разу поталанило. Не так морозно. На бугелях і кріслах все той же персонал. Приємно. Не люблю кардинальних змін.
Цього року я виступала у ролі тренера. Певно, педагог з мене нікудишній. Скільки разів я ще в житті не падала! Під кінець забила коліно. Та це нічого, головне, що весело і приємно провели час!
|
