Педагогічне
краєзнавство

Меню сайта
Черкаська область
Інші області
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2009 » Серпень » 29 » ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович
ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович
00:53
ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович (1876—1939) - учений-літературознавець, педагог, історик і теоретик літератури, організатор науки, просвітній, суспільно-культурний та громадсько-політичний діяч.
Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 р. у с Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільського району Черкаської області) в багатодітній сім'ї сільського священика, прадідівське прізвище якого «Охріменко» за звичаями духовенства було змінене на «Єфремов».
З раннього дитинства хлопчик виявляв надзвичайно великий потяг до книжок. Опанувавши науку читання в п'ятирічному віці, ще до школи перечитав чимало літератури з батьківської бібліотеки. Любов до художнього слова, мабуть, і визначила справу усього життя Сергія Єфремова, хоча літературної освіти він не отримав: спочатку навчався в Уманському духовному училищі (1886—1891), а по його закінченні — в Київській духовній семінарії. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Київського університету (1897—1901).
Життя у Києві — визначному культурно-освітньому центрі, осередку українського національно-визвольного руху, де активно діяли радикальні організації, безумовно, позначилось на формуванні світогляду та політичного кредо юнака. Ще під час навчання у семінарії він став виявляти активність у політичному, громадському житті та літературній творчості, вступив до української семінарської громади, на зібраннях якої познайомився з провідними українськими діячами: О. Я. Кониським, В. Б. Антоновичем, М. С. Грушевським, О. Г. Лотоцьким. Зачитуючись художніми творами І. С. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Я. Франка, політичною публіцистикою М. П. Драгоманова, пробує і власні сили у письменстві. У 1893 р. пише свої перші літературні твори українською мовою. Через два роки у львівському журналі «Дзвінок» виходять друком його перші оповідання.
Радикальні позиції та українознавча діяльність молодого літератора були помічені керівництвом духовної семінарії, яке змусило його на початку 1896 р. залишити навчання з репутацією політично неблагонадійного. Лише через рік йому вдалося завершити середню освіту, здавши екстерном випускні іспити в 1-й Київській гімназії. Проте від своїх поглядів та переконань він не відмовився. Й на наступному етапі навчання, в Київському університеті, разом зі студіюванням наук ще глибше поринув у громадсько-політичну діяльність, на цей раз уже як член національно-культурницького об'єднання Київської старої громади.
Улітку 1897 р. С О. Єфремов доклав чимало зусиль для створення на основі Громади Всеукраїнської загальної організації (ВУЗО). У 1901 — 1903 pp. був членом її керівного органу — Ради, на з'їздах ВУЗО виконував обов'язки секретаря. Разом із В. М. Доманицьким, В.Ф.Дурдуківським, О. Г. Лотоцьким, Ф. П. Матушевським, В. К. Прокоповичем та В. М. Страшкевичем створив гурток молодих літераторів-публіцистів. Однією із заслуг цього гуртка є заснування видавництва «Вік», основною метою якого були друкування та популяризація української літератури, що за умов дії Емського указу (1876) стало надзвичайно важливою для національного руху справою.
Одним із вагомих результатів діяльності видавництва став вихід у 1900 -1902 pp. тритомної антології нової української літератури «Вік», укладеної Сергієм Олександровичем. Підготувавши для тритомника численні біографічні довідки про українських письменників, він тим самим започаткував свою багаторічну роботу над фундаментальною «Історією українського письменства», перше й друге видання якої вийшли друком 1911 р. Праця мала величезне значення, адже саме вона визначала той «хроматичний ряд», або «канон» українських письменників нового й новітнього періодів, згідно з яким уже протягом не одного десятка років вивчається українська література в школі. Встановлюючи цей ряд, учений керувався трьома основними ідеями: ідеєю визволення людини від пут, накладених на неї формами людського буття; національно-визвольною ідеєю; ідеєю народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові. Сергій Олександрович вважав, що обезсмертила ці ідеї насамперед література: «...Сталося те, що сталося. Усе розгубив був український народ на довгому і важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію... ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто "людей", ще гірше — нацією "дядьків"... І тільки один лишився йому, чудному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє — як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності, як пам'ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись — недалекі вже часи».
Для наближення часів, коли українська мова й література матимуть право на самостійне існування та стануть ознаками незалежності українського народу, вчений докладав чимало зусиль, ведучи активне творче, політичне і громадське життя. Після закінчення університету багато уваги приділяв літературно-публіцистичній діяльності. Друкувався в українських і російських часописах, активно співпрацював із редакціями «Украинской жизни», «Киевской старины», «Літературно-наукового вістника», «Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка», «Русского богатства», «Світла», «Киевских откликов», «Сына Отечества», «Ради» тощо. Деякі праці видавав під псевдонімами (С. Александрович, Волосар, Киянин, Гр. Лановий, Липовчанин, С Охріменко, Сергій Палець, Spectator, Nemo, Scriba, С. Є. Ромул та ін.). Порушував у них актуальні питання, що були близькими і зрозумілими широким масам українського народу, який в умовах Російської імперії не мав права на виявлення своїх національних інтересів і потреб. Сергій Олександрович пристрасно виступав на захист забороненого українського друкованого слова; як літературний критик ознайомлював читачів зі станом української літератури; ратував за створення української школи; аналізував явища й події сучасного йому політичного, громадського, культурного та освітнього життя. Його публікації як зразок українського літературного слова початку минулого століття були наповнені величезною кількістю фактичного матеріалу. Вони й нині дають уявлення про стан освітньої галузі минулого, про розвиток української освітньої справи, а також про розгортання українського національного руху.
Сучасники С. О. Єфремова відзначали його високу професійну майстерність і щиру вдачу, зауважували, що навряд чи знайдеться хоч одна подія в українському житті, котра не знайшла б відгуку в серці цього публіциста. Публікації Сергія Олександровича привертали до себе увагу читачів ще й іншим — гарною українською літературною мовою, частим використанням народних висловів, прислів'їв, приказок. Щирість, виразність, послідовність та ерудованість робили їх цікавими для читачів, особливо для українського вчительства, яке за допомогою автора знаходило відповіді на ті питання, що висувало перед ним саме життя.
Збірка статей, фейлетонів і заміток С. О. Єфремова «За рік 1912-й» (1913) містила аналіз освітянських проблем («Вони не просять...», «З новим роком», «До побачення», «Паперова гребля», «Кривенькою стежечкою», «Промовисте німування», «Два протести», «Боротьба за освіту», «Небезпечні іграшки», «Наслідки обструкції», «За український університет», «Україножерна потіха»). Однією з таких проблем було питання про рідну школу та вирішення його в «громадських і державних інституціях» (малися на увазі всілякого роду заборони на шляху національної освіти). В умовах існування України в складі Російської імперії та нав'язаної звідти системи навчання й виховання українській молоді пропонувалося самотужки, власними силами брати те, чого їй не дають у школі, щоб «виучувати життя рідного народу, спізнавати потреби його, пережити їх у власній душі, зжитися з ними й приготовити з себе справжніх сівачів добра і правди на рідному грунті... щоб не покаліченими вийти з мурів школи на широке поле життя й діяльності на користь рідному краєві».
Неперевершений майстер літературного слова, С. О. Єфремов у своїх статтях часто вдавався до оригінальних і влучних порівнянь. Наприклад, у статті «Паперова гребля» він називає так законопроект Державної Думи про те, що навчання в початкових школах має відбуватися державною мовою, тобто російською. Автор ретельно простежує дебати в законодавчих органах, що точилися навколо поправки до цього законопроекту. Поправка давала право на навчання рідною мовою перші два роки у школах для «иноязычных» дітей. Проте на домагання деяких осіб українську мову, або, як тоді говорили, «малорусское наречие», вирішено було не вважати «иноязычною». Констатуючи такий стан справи, Сергій Олександрович висловлює впевненість у тому, що майбутня система навчання будуватиметься на педагогічних законах, а не політичних та ідеологічних, що «українські діти колись таки одбіратимуть освіту рідною мовою», і ніяка «паперова гребля не здержить сили живого життя».
Питання про необхідність навчання рідною мовою порушує учений і в статті «Вони не просять...» (1911). У назву її винесено висловлювання діяча Державної Думи про українців та їхню національну школу. Думський діяч стверджував: національна школа не потрібна українцям уже хоча б тому, що "вони не просять" вирішення цього питання на законодавчому рівні. На противагу цьому автор переконливо доводить, що запровадження національної школи «вимагає само життя», і «вимагання це ... таки справдиться, як і кожне вимагання, що має за підставу життя та його непохитні закони».
Обґрунтовуючи необхідність рідної школи для українців, письменник-педагог говорить про наслідки освітньої політики Російської імперії, що виявились у надзвичайній відсталості українського народу, культурному здичавінні та неписьменності. Навчання рідною мовою на близькому й доступному матеріалі, причому не лише в початковій ланці, а й у середній та вищій, запевняє він, допомогло б вирішити ці проблеми, бо така організація навчання відповідає і законам педагогічної науки.
Схвальну оцінку С. О. Єфремова дістали ті діячі освіти, які сприяли запровадженню в школах навчання українською мовою і дбали про створення відповідних підручників. У цьому зв'язку він називає попечителя Київського навчального округу М. І. Пирогова та його помічника М. А. Тулова. Заслугою останнього він вважає створення у Києві «Временной педагогической школы», програма якої будувалася з урахуванням українознавства.
Серед діячів вищої школи учений вирізняв професора Харківського університету М. Ф. Сумцова, приват-доцента Новоросійського університету О. С. Грушевського, професорів Київського університету А. М. Лободу й В. М. Перетца, викладацька діяльність яких була тісно пов'язана з започаткуванням у цих навчальних закладах курсів українознавства (1907), відкритих, до речі, на вимогу студентів. Як зазначав автор, спроба введення українознавчих курсів мала чималий успіх, та міністерство народної освіти поспішило їх ліквідувати. Проте вимоги студентів щодо «наближення університетської науки до життя» знайшли підтримку серед широких мас населення (інтелігенції, робітників та селянства), які тисячами долучали свої голоси до студентських вимог, надсилаючи в 1906—1907 pp. листи до газет.
Тему рідної школи С. О. Єфремов продовжив у статті «Голос природи». Цього разу до неї його спонукали щорічні педагогічні курси в Києві. У 1913 р. вони проходили не так, як завжди. За організацію курсів узявся куратор шкільної округи, відсторонивши від цього Фребелівське товариство. Такий акт мав цілком конкретну мету: не допустити, як висловився куратор, ніякого «мазепинства» та «фанатиків-українофілів, які вимагають науки в школі українською мовою». Проте таких на курсах знайшлося чимало. І автор статті кваліфікував це як «голос природи», навівши приказку: «Виганяй природу в двері — вона влетить у вікно».
Слідом за цим, зазначав Сергій Олександрович, «природа прорвалася ще в одному місці», а саме: «в законопроекті правого посла до Державної Думи, великороса зроду, єпископа красноярського Никона», який разом з іншими членами Думи звертався з пропозиціями щодо українізації початкових шкіл (навчання рідною мовою; вивчення українознавчих дисциплін; призначення на посади вчителів, які добре володіють українською мовою) та вільного розвитку українських просвітніх товариств.
Стосовно долі законопроекту єпископа Никона С. О. Єфремов був переконаний, що законом за чинного державного устрою він ніколи не стане. Водночас віддавав належне сміливості єпископа, котрий виступив на захист національно-освітніх інтересів українців та «не побоявся бути голосом природи» саме тоді, «коли за нею всюди з обухом ганяються». І насамкінець автор висловив впевненість у тому, що прийде таки час, коли вирішиться питання «про волю українського слова в школі», коли стане природа «справжнім господарем у житті, бо вже й тепер подає всюди свій твердив тверезий голос».
С. О. Єфремов вважав за необхідне відзначити у своїх публікаціях заслуги певних осіб у русі за національну школу, за встановлення національне засад в окремих галузях, оцінити їхню діяльність з огляду на той внесок у загальну національну справу, який вони зробили. Частіше за все це були публікації з приводу ювілейних дат або некрологи. Якщо слідувати за хронологією такого роду публікацій у педагогічному журналі «Світло» (саме там їх було вміщено найбільше), то спочатку варто назвати статтю самого Сергія Олександровича «Джерело національної свідомості», підготовлену до сторіччя від дня народження М. С. Шашкевича, ім'я якого, на думку автора, заслуговує на шану й повагу вже хоча б тому, що в умовах польського панування на Наддністрянській Україні він одним із перших наважився писати літературні твори українською мовою.
Простежуючи нелегкий шлях молодого М. С. Шашкевича, С. О. Єфремов наголошував на труднощах, переслідуваннях та цензурних заборонах, що стояли на заваді українського друкованого слова в західній частині України. Водночас наголошував на значенні літературної творчості письменника для поєднання «долі Галичини з долею всієї України», що «було надзвичайною думкою на ті часи, коли порвалися вже всі нитки, що зв'язували колись порізнені частини одного народу».
З притаманною йому поетичністю Сергій Олександрович визначив завдання національного діяча Наддністрянщини: «Треба було збудити в сонних людях приспану совість, треба було вдарити по серцях так, щоб вони озвалися на рідний заклик і скинули з себе мерзотні кайдани громадсько-національної байдужості». М. С. Шашкевичу вдалося це зробити. Й недарма автор статті порівнював значення його діяльності в Україні Наддністрянській із значенням діяльності І. П. Котляревського в Україні Наддніпрянській, називаючи зроблене ними «перводжерелами новітньої національної свідомості», «першими струмочками того дужого потоку», яким ринув український рух.
У 1911 р. вийшла стаття С. О. Єфремова «Душа "Світла"», присвячена пам'яті Г. П. Шерстюка — засновника першого в Наддніпрянській Україні педагогічного журналу «Світло». Відзначаючи цілеспрямованість і гармонійність натури Г. П. Шерстюка, його заповзятість і наполегливість, автор виокремив таку важливу рису, як уміння привернути до своїх поглядів увагу інших людей, переконати їх у важливості й необхідності боротьби за національні інтереси українського народу. В школі та учительській семінарії Г. П. Шерстюк був ватажком і провідником українських ідей. За найскладніших життєвих обставин він знаходив можливості для спілкування на українські теми. Багатьом давав розумні й ділові поради. Сергій Олександрович згадує, що ідею написання «Історії українського письменства» йому подав саме Г. П. Шерстюк.
Пам'яті іншого ентузіаста української освітньої справи — Т. Р. Рильського (батька поета М. Т. Рильського. — Т. С.) С О. Єфремов присвятив статтю «На певній дорозі» (1912). Розглядаючи діяльність Т. Р. Рильського в контексті часу, він наголошував: початок 1860-х років, коли впали кайдани кріпацтва, в Україні найбільше позначився тим, що національно свідомі діячі розгорнули роботу, спрямовану на подолання культурної та освітньої відсталості народу. Їх практичними заходами стали вивчення народного побуту, організація недільних і вечірніх шкіл, створення популярної літератури для народу, підготовка вчителів для народних шкіл та ін.
Схильність до культурної праці та аполітичність — ось ті основні риси, що характеризували діяльність українських шістдесятників, до яких належав і Т. Р. Рильський, поляк за походженням. Він був одним з 84 учителів київських недільних і щоденних шкіл, які в 1862 р. звернулися до Петербурзького комітету грамотності з листом, у якому обґрунтували необхідність навчання рідною мовою в народних школах південноросійського краю та просили Комітет узяти на себе відповідальність клопотатися про це у вищих органах влади. Не сподіваючись, проте, на розв'язання цього питання в державних масштабах, Т. Р. Рильський вирішив реалізувати свої національно-освітні погляди в окремій, створеній ним особисто школі. Оселившись у с Романівка Сквирського повіту, він у власному будинку відкрив народну школу, де разом із помічником навчав українською мовою сільських дітей грамоти та різних наук. Крім викладання рідною мовою, новаторським для цього закладу було введення до навчальних дисциплін історії України. Така практика сприяла надзвичайній популярності школи серед народу (тут було організовано навчання і для дорослих, працювала бібліотека, проводилися народні читання). С. О. Єфремов зауважував, що «школа Рильського, заснована на рідному грунті й підвалинах справжньої педагогіки, сіяла добре зерно і в добру землю». З неї вийшло чимало справді освічених людей, які стали ядром сільської інтелігенції с Романівка. Досвід роботи школи показав, що вона стояла «на певній дорозі, більше навіть — на єдино певній дорозі, якою тільки й можна вийти з того сліпого заулка»1, в якому опинилася освіта в Україні.
Освітнім питанням присвячені статті С. О. Єфремова «К истории народного образования на Украине в первой половине XIX ст.» (1900), «В борьбе за просвещение» (1902), надруковані в «Киевской старине», «О безграмотности» (1912) та «Об украинизации средней и высшей школы» (1912), вміщені в «Украинской жизни», і багато інших, різних за тематикою, проте об'єднаних однією спільною ідеєю: життєвою необхідністю національної освіти для українців. Саме вона і привертала увагу сучасників до публікацій Сергія Олександровича. Завдячуючи їм збільшувалася кількість бажаючих впроваджувати цю ідею в життя.
З-поміж політичних брошур С. О. Єфремова, датованих 1905 р., у яких під тим чи іншим кутом зачіпалися освітні питання, потрібно назвати такі: «Як визволитись з бідності робочим людям?», «Як люде прав собі добувають», «Як цар людей дурить».
Політичні плани С. О. Єфремова напередодні революції 1905—1907 pp. реалізувалися в його зусиллях, спрямованих на перетворення Всеукраїнської загальної організації в Українську демократичну партію (УДП), що виникла восени 1904 р. Наприкінці 1905 р. на основі УДП утворилася Українська демократично-радикальна партія, яка виступала за перетворення Росії на конституційну демократичну федеративну державу із забезпеченням кожному народові, що її населяв, автономії з правом місцевого крайового законодавства. Активна партійна діяльність Сергія Олександровича викликала невдоволення владних структур, що призвело в грудні 1905 р. до його арешту. Близько року він відсидів у Лук'янівській в'язниці.
Виступаючи після поразки революції 1905—1907 pp. за поступовість і поміркованість політичних методів боротьби, їх легальність та уникнення конфліктів із владою, С. О. Єфремов докладав зусиль до відновлення т 1908 р. діяльності Всеукраїнської загальної організації під назвою Товариство українських поступовців (ТУП). У 1917 р. його обрали головою Української партії соціалістів-федералістів, створеної на основі ТУПу.
З виникненням у березні 1917 р. Української Центральної Ради (УЦР), яка виступила організатором і лідером українського національно-визвольного руху, С. О. Єфремов узяв активну участь у її роботі. Його було обраної до складу Комітету УЦР — виконавчого органу Ради, а також до складі; комісій УЦР: військової та для підготовки статуту автономії України. Деякий час він обіймав посаду генерального секретаря у міжнаціональних справах. Ім'я вченого значиться й поміж авторів документів УЦР, зокрема серея тих осіб, які брали участь в обговоренні тексту проекту І Універсалу.
Не менш насиченою, ніж творча й політична, була громадська діяльність С. О. Єфремова на початку XX ст. Він активно співпрацював у освітніх і наукових товариствах. Як член київської «Просвіти» та Українського наукового товариства (УНТ) чимало зробив для запровадження національної освіти й науки. Працюючи у видавничій комісії «Просвіти», брав участья складанні й виданні «Каталогу книжок для народного читання (найбільше — сільського)». Серед таких книжок для народу значиться й дослідження С. О. Єфремова «Т. Шевченко, його життя і літературно-громадська діяльність».
У 1906 р. спільно з передовими освітніми діячами (Б. Д. Грінченком, B.Ф. Дурдуківським, С. Ф. Черкасенком) Є. О. Єфремов працював наді створенням Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти, основна мета якої – побудова української демократичної школи. І хоча до 1917р, її не вдалося досягти, проте діяльність членів спілки, власне, як й інших просвітницьких організацій, певною мірою підготувала для цього ґрунт.
У пізніші часи педагог був членом іще однієї просвітницької організації – Українського товариства шкільної освіти, що функціонувало з 1917 до 1920 р. Метою і завданням діяльності товариства було поширення середі українського народу освіти рідною мовою через початкові, середні та вищі школи; заснування своїх філій у провінції; надання методичної та матеріальної допомоги українським школам.
Прихід до влади більшовиків не знайшов розуміння і підтримки у C.О. Єфремова, про що він доволі різко висловився у низці своїх публікацій. Вбачаючи у них загрозу для українського визвольного руху, активно виступав за створення єдиного національного фронту. У цьому світлі зрозумілим стає його арешт у лютому 1919 р. І лише заступництво Української Академії наук (УАН, з 1921 р. Всеукраїнська Академія наук — ВУАН), яка саме в цей час обрала його своїм дійсним членом, допомогло звільненню.
Не приймаючи радянської влади та не приховуючи свого негативного ставлення до більшовизму, який поставив людину в цілковиту залежність від системи, Є. О. Єфремов, проте, змирився із фактом її існування. Він відійшов від політичної роботи й зосередився на викладацькій та науковій. У червні 1920 p., коли українські й польські війська залишали Київ, перейшов на нелегальне становище, жив у Боярці під прізвищем Ігнатенка. З 1921І до 1922 р. викладав у місцевому технікумі історію українського письменства. На клопотання ВУАН радянська влада надала йому амністію, і вчений повернувся до легального життя. В 1922 р. його обрали віце-президентом Всеукраїнської Академії наук. Сергій Олександрович очолював історико-літературне товариство та кілька комісій у галузі літературознавства, приділяв велику увагу питанням становлення українського правопису й видання відповідних словників, вважав це «справою державної ваги».
Проте більшовицька влада не простила С. О. Єфремову його поглядів та національних переконань і вживала заходів, аби позбутися незалежного вченого. З другої половини 1920-х років почалися його систематичні переслідування через те, що виступав проти ідеологізації та політизації ВУАН. У 1928 р. у пресі було розгорнуто кампанію боротьби із «єфремовщиною». В цьому ж таки році його звільнили від обов'язків віце-президента ВУАН та іншої академічної роботи.
21 липня 1929 р. Сергія Олександровича заарештували як керівника міфічної Спілки визволення України (СВУ). До березня 1930 р. фабрикація справи СВУ завершилась великим судовим процесом. За рішенням суду 19 квітня 1930 р. С О. Єфремову винесли смертний вирок, який був замінений на 10 років ув'язнення. Помер він в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Реабілітований за відсутністю складу злочину пленумом Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 р.
До нинішнього часу в публікаціях науковців висвітлювалася в основному наукова, літературознавча, громадська та політична діяльність С. О. Єфремова. Як освітній діяч він постає лише в кількох журнальних публікаціях 2001 p. T. О. Самоплавської і Т. П. Крячко. Тому залишається потреба здійснення фундаментального наукового дослідження, де були б розкриті педагогічні проблеми творчого доробку вченого, визначений його внесок у створення національної освіти України.
Праці:
Н. С. (Ефремов С. А.) К истории народного образования на Украине в первой половине XIX с. // Киев, старина. 1900. № 6.
Ефремов С. В борьбе за просвещение // Киев, старина. 1902. № 2.
Єфремов С. Джерело національної свідомости // Світло. 1911. Кн.2.
Ефремов С. Душа «Світла» // Світло. 1911. Кн. 3.
Єфремов С. На певній дорозі (пам'яті Т. Р. Рильського) // Світло. 1912. Кн. 2.
А-вич С. (Ефремов С. А.) Об украинизации средней и высшей школы // Укр. жизнь. 1912. № 4.
Ефремов С. На текущие темы. О безграмотности // Укр. жизнь. 1912. № 6.
Єфремов С. О. Голос природи // Світло. 1913. Кн. 1.
С. Є. (Єфремов С. О.) Паперова гребля // Світло. 1912. Кн. VIII.
Єфремов С. Просвітні заходи Кирило-Мефодіївського Братва (До 52-х Шевченкових роковин) // Світло. 1913. Кн. 6.
Єфремов С. Борис Грінченко: Про життя його та діла. Пг., 1913.
Єфремов С. За освіту // За рік 1912-й: Статті, фейлетони, замітки. К., 1913.
Єфремов Сергій. З нашого життя за рік 1913-й: Статті, фейлетони, замітки. К., 1914.
Єфремов С. Карикатура і дійсність // Світло. 1914. Кн. 6.
Єфремов С. О. Іван Франко: Про життя його та діла. Пг., 1916.
Єфремов С. Під обухом. Большевики в Київі. К., 1918.
Єфремов С. Українознавство. Покажчик потрібнішої для самоосвіти літератури. К., 1920.
Єфремов С Біля початків українства // Україна. 1924. Кн. 1—2.
Єфремов С О. Літературно-критичні статті. К., 1993.
Єфремов С. О. історія українського письменства. К.,1995.
Єфремов Є. О. Щоденники. 1923—1929 / Упоряд. О. С Путро та ін. К., 1997.
 
Література:
1. Кримський А. Ю. Життєпис і літературна діяльність С. О. Єфремова // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. 1923. Кн. 2-3 (1920-1922). Костюк Г. Сергій Єфремов і Володимир Винниченко //Літ. панорама. К., 1990.
2. Щербань Т. О. Уроки пам'яті: Штрихи до портрета академіка С. О. Єфремова // Вісн. АН України. 1991. № 11.
3. Шаповал Ю. Академік Сергій Єфремов: хроніка загибелі // Рада. 1992. 30 жовт.
4. Єфремов Сергій Олександрович // Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персонали. К., 1993.
5. Качкан В. Сергій Єфремов // Освіта. 1993. 1 жовт.
6. Верстюк В., Осташко Т. Єфремов Сергій Олександрович // Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998.
7. Шаров Ігор. Сергій Єфремов // 1О0І найвідоміших українців. К., 2000.
8. Самоплавська Т. Сергій Єфремов у журналі «Світло» // Шлях освіти. 2001. № 4.
9. Крячко Т. П. Просвітницька діяльність Сергія Єфремова (до 125-річчя з дня народження) // Наук. пр. /І Наук.-метод, журн. Миколаїв, філії НаУКМА. 2001. Вин. 1.
10. Крячко Т. П. Громадянське суспільство 20-х років XX століття в «Щоденниках 1923 – 1929 pp.» С. Єфремова // Вересень. 2001. № 4 (18).
11. Соловей Е. Сергій Єфремов: доля і спадщина: [Передм.] // Єфремов Сергій. Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії. К., 2002.
12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Особиста справа Єфремова С. О. Ф. 166, оп. 12, од. зб. 2519.

Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.2: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.100-108.
Переглядів: 7536 | Додав: admin | Теги: Олександрович, Пальчик, Спілка визволення України, СВУ, Сергій, ЄФРЕМОВ | Рейтинг: 5.0/1 |
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Календар
«  Серпень 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів

Copyright Бондаренко Тетяна © 2024
Сайт управляється системою uCoz