За 5 км від села Лебедин, у густому лісі, заховався від суєти і мирських принад Свято-Миколаївський Лебединський монастир.
Він розташований в низині, на великій галявині, і щоб туди потрапити, треба з основної дороги звернути по ґрунтовій у ліс, – далі через невелику балку, і перед вами, в усій своїй красі, серед оброблених земельних угідь, постає монастир. Місцевість тут дуже тиха і якась ніби первинна, недоторкана. Тут Ви не знайдете прибитих порохом екскурсійних маршрутів, не почуєте шаблонних слів екскурсовода.
Вхід у монастир здійснюється через головну браму-дзвіницю (1833р.).
Дзвіниця
Її монументальні форми та оформлення нагадують «оборонну фортецю». Та й не дивно, бо монастир має свою «оборонну історію».
Сучасний вигляд дзвіниці
За легендою, у 1779-му році заснували монастир чотири монахині Магдалина і Трифілія, інокині Дарія та Февронія, які прибули у Лебединські краї з Молдавського Свято-Успенського Калатурського монастиря, розграбованого і спаленого турками. В пошуках нового житла, зупинилися монашки в Лебединському лісі на ночівлю і побачили видіння, що Святий Миколай благословив їх заснувати тут монастир. Вранці черниці вирішили набрати води з джерела і знайшли біля нього ікону святителя Миколая, в підтвердження того, що це був не сон, а Боже благословення.
Джерело з цілющою водою
Черниці звернулися до місцевого князя Любомирського з проханням заснувати обитель, придбали у нього за 30 рублів невеличке земельне угіддя і 24 травня 1779р. отримали дозвіл на будівництво монастиря.
Спочатку монастир був у підвідомстві Георгієвского Лебединського чоловічого монастиря (знаходився у центрі села) та після гучного скандалу (послушниці любили попліткувати, а ігумен Даниїл, з огляду на все, був запальним чоловіком, швидким на розправу) «было отчисление 6 числа 1792г. Николаевскаго Лебединскаго женскаго монастыря из подведомства Георгиевскаго Лебединскаго монастиря» [Зверская расправа игумена Лебединскаго монастыря с монахинею // Киевская старина, № 4. 1905].
А далі мовою фактів:
18 червня 1779р. – митрополит Київський Гавриїл Кременецький підписав грамоту про створення монастиря.
17 березня 1784 рік – побудована дерев’яна Миколаївська церква.
25 травня 1780 рік – закладена церква Св. Великомучениці Варвари.
1782 рік – офіційно назначені границі монастирської землі.
1784 рік – добудована дерев’яна церква Св. Великомучениці Варвари.
1800 рік – перебудували Миколаївську церкву, зробивши частину її конструкції кам'яною.
1823 рік – обладнали дерев’яну дзвіницю.
1833-1837 роки – зведено 34-метрову кам'яну прямокутну дзвіницю з колонами тосканського ордену. Дзвіниця мала 8 дзвонів, найбільший з них прикрашений чеканкою і ліками святих.
1839-1844 рік – на місці дерев'яної Варваринської церкви збудували кам'яну, звели монастирські мури з невеликими баштами по вуглах. У монастирі діяли: свій свічковий завод, водяний млин, пасіка.
1852 рік – у монастирі знаходилось 50 черниць та 30 послушниць.
1858 рік – відкрили духовне училище для дівчаток з духовних сімей. На той час це був перший учбовий заклад в окрузі Лебедина. Училище розміщувалася в дерев'яному монастирському флігелі і спочатку тут навчалося 40 дівчаток, а у 1872 р. навчальний заклад став шестикласним і кількість вихованок зросла до 100, з них 45 сиріт утримувались безкоштовно. Тут учили шити одяг, вишивати, в'язати, виготовляти декоративні квіти, прикрашати ікони. Окрім загальноосвітніх предметів вивчали Закон Божий, музику, співи, факультативно викладалися німецька і французька мови. Для викладання деяких предметів приїжджали вчителі із Златопольської гімназії.
1859 рік – перебудували Миколаївську церкву. Вона стала значно більшою, зі східної сторони добудувано ризницю, яка слугувала для потреб архіву та бібліотеки.
1891-1915 роки – побудовані нові келії, двоповерховий готель для паломників, покращено вигляд обох храмів.
1908 рік – кількість сестер складала 409 осіб.
1917 – 1923 роки – монастир існував в режимі надзвичайного військового стану, училище припиняє свою діяльність.
1923 рік – вийшов бюлетень НКВС, за яким усі монастирі повинні були закрити.
1929 рік – монастир був закритий, ігуменю Смарагду (1924-1929 роки) арештували і закатували у в’язниці. На території монастиря організовано комуну «Червоний Жовтень», майно розграбовано, частково конфісковано органами НКВД.
1932 рік – інтернат для безпритульних і дітей репресованих.
1941 рік – під час німецької окупації Лебединський монастир знову відкрили і монахині почали потроху повертатися у свою обитель.
1944 рік – заарештовано ігуменю Валентину у підозрі переховування вояків УПА.
1949 рік – у монастирі перебувало 250 сестер (переведені з чотирьох монастирів, під час їх закриття).
1960 рік – проживало 155 насельниць, у тому числі 116 віком від 55 до 90 років, серед яких було 15 лежачих хворих.
Травень 1961 рік – Черкаський обком КПУ розробив детальний «План заходів» щодо закриття Лебединського жіночого монастиря. Ось деякі пункти «розробки» черкаських стратегів: «Організувати в селах, розташованих навколо монастиря, демонстрацію кінокартин на науково-атеїстичні теми, виділивши для цього 10 кіноперусувок», «Виділити для складання речей монахинь 30 членів ЛКСМУ (дівчат) і провести з ними бесіду», «З метою охорони порядку навколо монастиря в ніч перед закриттям і в день перевезення ченців виділити дружину в складі 50 чоловік і посилений наряд міліції», «Для лежачих хворих, які не побажають переїхати до лікарні, мати додатково машини «швидкої допомоги», «Після виїзду колони зі стін монастиря організувати зняття дзвонів і хрестів», «Намітити маршрут руху колони з найменшою кількістю населених пунктів...» [Олег Слепынин. Как уничтожались и как выстояли православные монастыри // Зеркало недели. – №25(298), 24 июня 2001]. Під час проведення цієї «надсекретної операції» церковне майно та архів конфісковано, дзвони передано до Черкаського музею, частину насельниць відправлено в Золотонішський Красногірський монастир, інші жебракували навколишніми селами. Ігуменя Евфалія не змогла пережити наруги над святинею і у лютому 1962 року померла.
1961 рік – тубдиспансер.
1972-1997 роки – інтернат для дітей хворих на ДЦП, лепрозорій і навіть звірогосподарство.
За Радянських часів – більша частина житлових приміщень та келій зруйнована, Миколаївська церква пристосована під склад, курник, сарай, а у вівтарі облаштували Ленінську кімнату. Трьохпрестольна Вознесенська, що включала Варваринську, використовувалась під котельню, пральню, душові і туалети, а у вівтарі сушили білизну та облаштували баня для директора.
Свято-вознесенський храм. Фото 1996р.
Територія монастирського кладовища сплюндрована, могили вандально понівечені, хрести поломані.
28 грудня 1992 рік – монастир відкривається.
1993 рік – настоятелькою призначено ігуменю Валентину ІІ (1993-2003 роки). Інтернат все ще існував, а монахинь у той час було зовсім мало.
1997 рік – кількість насельниць неухильно збільшується, ведуться роботи по відбудові святої обителі.
2003 рік – померла ігуменя Валентина, похована на території монастиря.
2004 рік – настоятелькою призначено ігуменю Миколаю.
Історія монастиря нагадує історію держави, де духовні люди, хранителі суспільної моралі, та навіть прості трударі не мали права бути господарями на своїй землі.
Свято-Миколаївський храм
Після пережитих лихоліть монастирське життя відновлюється, Миколаївську (літню) церкву та трьохпрестольну Вознесенську (теплу), що включає Варваринську церкву відбудували, облаштували каплицю, келії, господарські споруди, привели в порядок старовинне кладовище.
Мала дзвіниця
Поклик Господа приводить до цих святих місць людей з різних причин. Гості можуть залишитись на ніч, або ж на трапезу, можуть трохи пожити серед насельниць. Той хто втомився знайде спокій, але вести аскетичне життя не кожному під силу.
Велика дзвіниця. Вигляд з середини монастиря
В монастирі ми зустріли кілька молодих монашок (дивним чином чомусь з перебинтованими руками), ще кілька літніх насельниць, без тіні зацікавлення, промайнули у своїх справах.
Свято-Миколаївський храм був зачинений, тож ми зайшли до Вознесенської церкви. Чорниця, що продавала свічки запрошувала залишитись на трапезу, а той й, узагалі, переночувати, помолитися, набратися духовного спокою. Ми чемно відмовилися, поставили кілька свічок, пожертвували на монастир і попросили дозволу пофотографувати. Нам дозволили робити знімки лише у дворі. І на цьому спасибі.
Ввічлива насельниця повідала нам про мощі преподобносповідника Авакума (Старова), які зберігаються у Вознесенській церкві. Святий Авакум правив служби у Лебединському монастирі, був репресований, похований, але тіло залишилися після смерті нетлінним. Кожного ранку, о 5 годині, скляну труну відкривають і монахині прикладаються до фрагмента черепа святого. У спеціальних «чемоданчиках» (не знаю як їх назвати) зберігаються частинки тіл інших нетлінних святих.
Свято-Вознесенський храм
Трохи пофотографувавши, ми вирушили до цілющого джерела.
Туди можна під’їхати машиною, але краще пройтися, пройнятися красою тутешньої природи.
Лісник дбає про мешканців лісу, та весною годівниця служить для інших потреб.
По дорозі до джерела ми натрапили на монастирське кладовище. Рівно по діагоналі, пофарбовані білою фарбою, височіють хрести. Майже усі без надписів. Хоча ми знайшли багатенько поіржавлених табличок, на яких колись були викарбувані імена.
Яром спустились вниз. Зручний дощатий настил прорізаний у трьох місцях розмежовував три криниці для набору джерельної води. Поряд стоять відра, ковшики і кружки, є дерев’яні кабінки, для тих, хто відчує у собі сміливість облитися крижаною водою. Ми не сміливі, тож попили води, помили руки, побризкали «святої водиці» на голову, повболівали за кількох бабусь, які покрикували від захоплення в кабінках і вирушили додому.
З почуттям смиренності і якоїсь незвіданої духовності поверталися назад. Раптово пустився дощ, проганяючи грішників-мирян із святої обителі, а може навпаки, змиваючи усі їхні гріхи?
|
