У 1943 р. відбулася Всесоюзна конференція істориків та архівістів, де один із головних керівників архівної системи Володимир Максаков запропонував організувати Центральний державний архів Великої Вітчизняної війни для того, щоб зібрати і зберегти свідчення безпосередніх учасників тих подій. Архівісти навіть прийняли відповідну резолюцію з підтримки пропозиції Максакова. Але пізніше ці матеріали були закриті для загального користування і врешті-решт приречені на забуття. Чому так сталося? А тому, що з фронтів пішов такий потік невідцензорованих листів, що сам завідувач відділу агітації та пропаганди ЦККПРС Олександров підписав офіційний наказ заборонити збирання відповідних документів, а саму ідею створення спеціального архіву війни забути раз і назавжди [http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_6_2009/11.pdf].
Які ж таємниці ховали радянські керівники? Це питання ще й зараз залишається незвіданим і невивченим. Живих свідків тих подій з кожним роком залишається дедалі менше. Пам'ять зраджує їхнім дітям та онукам, а офіційні версії тих страшних подій відцензуровані до невпізнання.
Чому я не вірю в офіційні комуністичні версії? Тому, що мій дідусь майже ніколи не розповідав про війну. А коли, разом зі своїм фронтовим товаришем, із сусіднього села Дубова, випивали по чарчині, то завжди, згадуючи події тих часів, плакали. А ще сердився, коли показували по телевізору героїчні подвиги наших воїнів і висміювали тупість і непрофесійність німецьких.
Чому не вірю? Тому, що коли до села наближалася діюча армія, не важливо яка, фашистська чи радянська, моя прабабуся ховала у лісовій схованці усі свої нехитрі селянські скарби. Переховувала і двох дочок. Всяке бувало…
Чому нікому не вдалося відзняти рукопашний бій? Тому, що від побаченого можна було позбутися розуму? І чи правда, що бійцям, для анестезії чи забуття, перед вирішальними боями видавали спирт? Чи правда, що радянські воїни йшли на бій не «За Родину!», чи «За Сталіна!», а тому, що позаду був каральний загін? Моя бабуся із села Іскрене (нині покійна) розповідала про своє остербайтерство. Коли німкеня покупала її, переодягнула, застелила постіль, моя бабуся лягла спати на ковбику біля ліжка. Німкеня була, м’яко кажучи, здивована. Аннушці (по-сільському Ганьці) пояснили, що спати треба на ліжку і зовсім не треба боятися вкриватися білосніжним покривалом. У себе в селі вона спала на печі або на підлозі, встеленій соломою і вкривалась рядном, чи кожухом. Чому вернулася у село? А тому, що така ідеологія була, іншого рішення не уявляли.
Ганна Коваленко (в середньому ряду, друга зліва), брат Аннушки –Петро (в нижньому ряду, біля дітей)
Ні, я не вихваляю німців, просто, дійсно, хороша хазяйка була у моєї прабабусі. Жаліла її, молоду, домагалася від німецького керівництва дозволу на зустріч Аннушки з братом, який важко працював на одному із шкідливих німецьких заводів. Не всі, звісно, такими були добрими до наших невільників. Але офіційно, про випадки співучасті до наших остербайтерів говорити було не прийнято. Червоні – то завжди герої, а усі інші – підлі і підступні вороги.
Історія завжди була якоюсь двобокою, двохкольоровою, як наш державний український прапор. Синє і жовте. Може хоча б зараз ідеологічні нашарування відійдуть у минуле і правда з неправдою розмежуються?
