Старовинна ліра з колекції композитора М.Лисенка. Малюнок І.Гончара. 1982 р.
Лірниками називають народних співців, які супроводжують свій спів грою на лірі – струнному смичковому музичному інструменті, у якому роль смичка виконує колесо. Лірники були відомі не лише в Україні, а й у Білорусії, Литві, Молдавії. Вони ходили по всій Україні, а от кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. Були окремі школи лірників на Волині, Київщині, Житомирщині й Білоруському Поліссі.
«Поема про Україну». Лірник з поводирем з Лівобережної Київщини. Фото 1910 р.
Лірників, кобзарів та бандуристів сприймали як "божих людей”, тому що вони не тільки вміли гарно співати та грати, але й і лікували, ворожили, виконували різні релігійні обряди, спираючись на власний досвід, висловлювали людям поради як діяти за тієї чи іншої ситуації. Проте, лірники не відігравали у житті народу такої соціальної ролі, як кобзарі-бандуристи. Скрипучий, гугнявий звук ліри, її темброві властивості та обмежені прийоми гри обумовили переважно сумний, церковний репертуар співців.
«Лірники з Обухівщини». Лірники, як і кобзарі, переважно були сліпі чи полусліпі і ходили по селах з поводирами. Фото початку ХХ ст.
На жаль, історія не зберегла імена відомих лірників нашого краю. Залишаються відкритими питання і про артілі, цехи, школи народних співців, де вдосконалювалися у співі й у грі на лірі, бандурі, кобзі, вивчали нові твори провісники духовної культури українців. Лірницька проблематика потребує польових досліджень.
Десятий історико-етнографічний концерт України в Києві 1929 р. Учасники концерту передній ряд лірники зліва направо: Купріян Москаленко, Семен Зелінський, Іван Мартиненко та Михайло Радієвич. Бандуристи: В,Потапенко, Пилип Кулик, цимбаліст Тарас Біденко з Києва-Демієвки, бубніст з під Сосниці С.Власенко. Гуслярі: Сохач (ліворуч), К.Бігоцький (праворуч біля гуслів) і Третяк (з бородою). Всі троє з Києва. Сопілкар І.Сніжний. Скрипаль невідомий. Фоторепродукція з книги.
