Педагогічне
краєзнавство

Храбан Григорій Юхимович народився 9 травня 1902 року у с.Великий Молодьків Новоград-Волинського повіту, Волинської губернії (тепер Житомирської обл.) У великій родині було чотири сини (Григорій - молодший) та три доньки. Юхим Мартинович Храбан (помер у 1933 р.) та Марфа Василівна (померла у 1919 р.) походили з кріпосних селян, мали міцне середняцьке господарство: до 15 десятин землі, хату, господарчі споруди, 6-7 коней, 8-9 корів, кінну молотарку, соломорізку та інший реманент. Допомагаючи батькам, діти намагалися дістати освіту.
Особливу наполегливість проявив Григорій. Три роки навчався у сільській школі (1909-1912 рр.), потім у 2-класному Піщівському училищі у волосному центрі (1913-1914 pp.), вищому Новоград-Волинському початковому училищі (1915-1916), яке з початком Першої світової війни було евакуйоване до м. Миколаєва. У 1917 р. юнакові допомогли виписати з Петрограда посібник товариства «Благо» - «Гимназия на дому», і він самотужки почав опановувати навчальний курс гімназії, вивчав латинь, французьку й німецьку мови готуючись до вступу у Новгород-Волинську гімназію, у якій старанно навчається з 1918 по1920 рр.
У гімназійні роки був активним членом товариства "Просвіта", брав участь у роботі драматичного гуртка та українському оформленні інших заходів просвітян [13]. До армії Григорій не був призваний, - медична комісія виявила в нього туберкульоз легенів.
Самостійну роботу Г Ю Храбан розпочав як учитель німецької мови, а згодом працював завідуючим у сільських школах с. Деражня, Великий Молодьків, Ярунь Волинського округу. 2 лютого 1922 р. Григорій Юхимович одружився з ровесницею, вчителькою природознавства та української мови Ярунської школи Кошубською Марією Василівною, з якою був знайомий ще з гімназійних років. Невдовзі молоді стали батьками двох синів Олега (1923р.) та Владлена (1925р.).
У зв'язку з адміністративною реформою був переведений до Коростеньського округу, де протягом 1924-1928 pp. працював окружним інспектором Коростеньського відділу народної освіти, згодом переведений на роботу завідувачем Коростеньської школи № 1, де працює з 1928 по 1931 рік. Марія Василівна теж плідно працює на освітянській ниві учителем, обирається делегатом Всеукраїнського та Всесоюзного учительських з’їздів [13].
У 1923 р. Григорій Юхимович прийнятий кандидатом, а у липні 1926 р. членом КП(б)У. Про цей період він так згадує у автобіографії: "Мені доводилося інспектувати вчителів із університетською освітою, а я закінчив тільки середню школу. Так, за 8 років після закінчення гімназії я встиг багато у підвищенні освітнього рівна, але мені це необхідно було оформити документально. Проте, робота в ОкрІНО була пов'язана з безперервними роз'їздами по округу, територія якого майже порівнювалася сучасній Черкаській області Якщо взяти до уваги транспорт того часу, в мене не було фізичної можливості виконувати завдання заочного педінституту. Моє прохання задовольнили, 13 березня 1928 р. мене було переведено зав. 7-річки в м. Коростені..." [14].
У 1931 р. Григорій Юхимович заочно закінчив курс Київського Інституту соціального виховання (тепер Київський державний педагогічний університет ім. Драгоманова). У цей період він призначається завідуючим кабінету політичної освіти Коростенського райкому партії та читає лекції з політичної економії у новоутвореному місцевому педагогічному технікумі. У 1932 р. Григорія Юхимовича прийнято до заочної аспірантури столичного Харківського інституту червоної професури (Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів) на відділення філософії. Але його розігнали у голодному 1933-му деякі занадто «пильні» тодішні керівники України.
Прямота та принциповість молодої людини не всім подобалися. На початку 1933 р. Григорій Юхимович, як член Коростенського райкому партії та завідуючий культурно-пропагандистського відділу у виступі на районній конференції сільських кореспондентів піддав критиці бездіяльних редакторів стінних газет. У відповідь один із сільських вчителів написав заяву-скаргу до редакції газети "Правда" та секретарю ЦК КП(б)У П. Постишеву. Скаргу було розглянуто київською обласною партійною контрольною комісією, яка стала на захист сількора. 8 листопада 1933 р. Г.Ю. Храбана було виключено з лав партії "за приховування соціального походження" (батьківське господарство було розкуркулене та розпродане у 1931 р.) та за "втрату класової пильності у справі сількорів". Звільненого з районного комітету партії Григорія Юхимовича було призначено директором філіалу робітничого факультету Київського інституту інженерів залізничного транспорту та викладачем Коростенської радпартшколи.
У 1934 р. ЦК ВКП(б) відновив членство Г.Ю. Храбана у партії.
У березні 1934 р. Григорія Юхимовича, за пропозицією Київського обкому партії, було призначено директором Уманського педагогічного технікуму. У спогадах, до речі, написаних ще у 1967 р., він згадує про цю важливу подію у своєму житті: "... прибули 25 березня 1934 р. ... про Умань я тільки знав з поеми Шевченка "Гайдамаки", а більш не мав жодного уявлення... Що ж до Умані, то вона зовсім не та, що тепер. Уманщина тільки що оправлялася від страшного голоду, пережитого у 1932 і 1933 роках". Вже наприкінці 1934 р. конкурсний комітет ЦК працівників освіти СРСР визнав Уманський педагогічний технікум кращим з підготовки до нового навчального року, директора було премійовано. З 1933 р. він поєднує роботу у технікумі з викладанням політекономії в Уманській радпартшколі та педагогічному інституті, у 1938 р. підвищує кваліфікацію, як студент-заочник історичного факультету Київського педагогічного інституту [14].
Марія Василівна з 1934 р. навчалася на хіміко-біологічному факультеті Уманського педагогічного інституті, працювала вчителькою природознавства та хімії Уманської школи № 2.
2 липня 1938 р. Г.Ю. Храбана, який працював тоді заступником директора Уманського учительського інституту, було заарештовано органами НКВС.
Уманська газета "Колгоспна правда" від 6 серпня 1937 р. вміщує статтю "Покровитель ворогів народу - Храбан", у якій, зокрема, пишеться: "...у 3-ій неповній середній школі довгий час орудував троцькіст Андрієвський. Про шкідницькі методи його викладання та керівництва школою прекрасно знав зав. райвно Храбан, проте жодних заходів не вжив, а навпаки, всіляко прикривав цього негідника... Замовчував Храбан і про вилазки класового ворога у Дмитруській, Іванівській, Кочержинській, Паланській та 2-й міській школах...
Мерзотник Храбан навмисне насаджував у школи людей ворожих радянській владі... Батько його в 1931 р. був розкуркулений, а сам він уже виключався з лав партії... Чому цей мерзотник з партквитком у кишені досі безкарно шкодить на ідеологічному фронті" [5].
Ось як пише І. Грушецький у своїй статті про часи заслання Г. Храбана.
«... Поїзд стояв біля Ярославського вокзалу м. Москви. Розквадрачене тюремними ґратами блідо-блакитне небо у вікні теплушки.
Краплі теплого липневого дощу залітають у сутінки вагону, падають на схудле, неголене обличчя і змішуються з непроханими сльозами.
Давно мріяв побувати в столиці Григорій Храбан, але ж ось таке побачення з Москвою навіть і не снилось; залите літнім сонцем місто і він – в арештантському темному вагоні, заступник директора Уманського учительського інституту, член ВКІІ(б) з 1924 року.
Вулиця Леніна – головна в Умані (як і в інших містах і селах України – це наслідки колишнього СРСР. – Авт.). На ній і досі стоїть тюрма, збудована ще в 1853 році. Смерчем пронісся над Уманню страшний 37-й рік. Людей мов чума косила. Тюрма постійно була переповнена. Кого розстрілювали, кого відправляли етапом. Звільнені місця залишалися до наступної ночі.
Збожеволіти можна. Заарештували Григорія Рувіновича Заславського, голову Уманського міськвиконкому, члена партії з 1918 року, як «учасника контрреволюційної організації правих». Забрали секретаря райкому партії Гната Максимовича Голуба, партійця з 1927 року, голову Уманського райвиконкому Михайла Гнатовича Братка, уповноваженого комітету заготівель по Уманському району Жак-Зельмана Йосиповича Блюменталя, заступника директора Уманської МТС Петра Даниловича Колотовича.
Кожного з них добре знав Григорій Храбан по спільній роботі, зустрічався з ними на активах, партійних конференціях...
І ось тобі – вороги народу. Холодок пробігав по спинах не одного в Уманщині. Але фрази деяких «даремно не заберуть», «даремно не посадять» – на декотрий час заспокоюють, але раптом защемить серце: «А як завтра візьмуть і мене?».
В Умані начисто вирубували партійні кадри, винищували невинних людей.
... По нього з ордером на обшук і арешт прийшлі в ніч з першого на друге липня 1938 року.
Начальник Уманського міськвідділу НКВС Салагаєв - дебелий верзила з кулаками-кувалдами, що обросли лискучим волоссям. Нічні допити, катування, знову катування, яким здавалось не буде кінця.
Доведений знущанням до тієї межі, коли людині вже все одно, тільки б скінчилися нелюдські муки, він підписав, не дивлячись, обвинувачу вальний протокол, як того від нього вимагав слідчий щоденно, і став чекати суду в надії, що там він зуміє довести свою невинність.
Суду не було. Даремні надії. Постанову винесла особлива нарада і визначила йому вісім років таборів.
Потім по всій країні переглядалися тисячі справ, невинно репресованих.
...Мільйони доносів – мільйони жертв.
...Їх привезли в Красновішерськ, що поблизу Солєкамська (Пермська область). О восьмій ранку вже треба бути на лісоповалі, за кілька кілометрів від табору.
Зустрів Григорій Юхимович у засланні і давнього знайомого - уманчанина, бухгалтера лікеро-горілчаного заводу Сироту. Багато тут було людей з Черкащини [7].
Вісім років покарання Григорій Юхимович відбував в Усольлазі на території сучасної Пермської області (Росія), працював заступником начальника планової частини окремого табірного пункту, періодично звертався до вищих посадових осіб держави з проханням переглянути вирок. Наприклад, у листі від 20 червня 1940 р. до Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б): «…свое "признание" я дал под воздействием антисоветских методов следствия ... мне, больному туберкулезом, не было физической возможности перенести изощренных методов пыток...". Скаргу було розглянуто, опитано свідків, які спростували звинувачення, але особлива нарада при НКВС СРСР 4 жовтня 1940 р. дійшла висновку: "заявление осужденных и их жен о пересмотре решения по их делу оставить без удовлетворения" [14].
2 липня 1946 р. Григорія Юхимовича було звільнено. Попрацював ще місяць за вільним наймом, він 18 серпня повернувся до Умані з обмеженими правами і забороною займатись педагогічною діяльністю. Тут дізнався про долю синів-червоноармійців: Владлен загинув 9 травня 1944 р. у боях під Ясами, Олег після важкого поранення довго перебував на лікуванні у Читі.
Тавро «ворога народу» змусило Григорія Юхимовича працювати у взуттєвій артілі «Коопремонт» бухгалтером. 20 січня 1950 р. під час перебування у службовому відрядженні, Григорія Юхимовича було заарештовано працівниками Київського обласного управління Міністерства державної безпеки. Його чекають піврічне ув’язнення в Лук’янівській тюрмі Києва, а далі довічне поселення на далекій півночі.
"...Мне сказали, что даже если я не был виноват в 1938 году, но я обижен Советской властью, а значит – теперь уже настроен контрреволюционно". 39 липня 1950р. Особлива нарада при МДБ СРСР постановила: "за принадлежность к антисоветской националистической организации сослать на поселение в Красноярский край" [14].
3 8 жовтня 1950 р. Григорій Юхимович працював на обліковій роботі у Холовському лісопункті, а з червня 1954 р. старшим бухгалтером Зирянського лісопункту Єнисейського ліспромгоспу. Знов довгі роки листування з різними інстанціями з питання реабілітації. Не маючи надії на повернення чоловіка, в липні 1951 p., до Сибіру переїжджає Марія Василівна. Єнисейск у 50-і роки – глухе тайгове селище, де відбував заслання і колишній редактор уманської газети "Колгоспна правда" Микола Назарович Мартинюк, арештований у 1937 році.
5 березня 1953 року. Ранок. Траурний голос Левітана по радіо... Геніальний вождь і вчитель... Ім'я його назавжди..." [7].
Влітку того ж року хлопчики палили на вулицях Єнисейська портрети Берії. Лише після смерті "вождя народів" у квітні 1956 року Григорій Юхимович одержав постанову Черкаського обласного суду від 25 листопада 1955 р. про скасування постанови про його заслання та закриття справи щодо його звинувачення. У червні 1956 р. Красноярський райком партії відновив членство Храбана Г.Ю. у КПРС без перерви у партійному стажі. [6, с.193-196].
У серпні Григорій Юхимович з дружиною повернулися до Умані." Поїзд із Києва на ст. Умань прибував удень – пригадувала Марія Василівна, - на момент приїзду на станцію майже усі вчителі СШ № 2 прибули на вокзал і чекали на пероні. Люди дивувалися: кого це так зустрічають? Шкільний автобус був для нас... Спасибі товаришам і керівництву школи, парторганізації.
17 вересня 1956 р. Г.Ю. Храбана було призначено директором уманського краєзнавчого музею. Працюючи на цій посаді, він упорядкував і завів суворий облік експонатів, узагальнив і оновив відділи музею, зібрав чимало цінних речей старовини і сучасності. Велика заслуга його в збагаченні бібліотеки музею, написанні широких наукових розвідок з історії міст і сіл краю. [1, с.151-153].
Вийшовши на пенсію, Г.Храбан продовжував дослідницьку діяльність. "Краеведческая работа мне нравилась, - пригадував він, - но годы заключения и ссылки подорвали и здоровье, и, особенно, нервную систему. И, по совести сказать, я не мог примириться с равнодушием и безынициативностью работников музея, особенно членов партии. Это отражалось на здоровье и я решил оставить работу в музее и посвятить себя общественно-политической и научно-исследовательской деятельности на общественных началах без зарплаты, т.к. у меня была пенсия за выслугу лет". Марія Василівна також обрала громадську діяльність [13].
У 1959-67 pp. Григорій Юхимович, з дозволу інституту археології АН УРСР, бере участь у археологічних розкопках на території Черкаської та Полтавської областей, і це дозволило йому скласти археологічну карту древніх поселень на території Уманщини, а результати роботи опублікувати в часописах Академії наук України та СРСР; він продовжував вивчати архівні документи, друкував наукові та науково-популярні статті, нариси.
У роботі з археології Г. Храбан в 1961 р. лише на території Уманського району назвав 60 пунктів, де виявлено тільки пам'ятки Черняхівської культури. А були ним виявлені місця й інших періодів життя наших предків.
Щоб віднайти ці місця, треба було пройти яругами, дібровами, долинами річок понад 3 тисячі кілометрів, обережно перекопати невеличкою лопатою, перегорнути руками тонни ґрунту, знайти саме те, що характеризує матеріальну культуру наших далеких предків, описати все, обґрунтувати достовірність. Ця праця дістала високу оцінку спеціалістів не лише української, а й Академії наук СРСР, у їхніх виданнях було видруковано його ґрунтовні статті [1].
Близько 700 речових пам'яток ранніх матеріальних культур Г. Храбан передав Уманському краєзнавчому музею [8].
У 1963-66 pp. викладає курси "Основи археології" та "Історія первісного суспільства студентам-заочникам Уманського педінституту. У 1966р. обраний делегатом установчого з'їзду Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, та першим головою Уманської районної організації цього товариства.
Ще за часів роботи у музеї Григорій Юхимович починає активно вивчати матеріали з історії України. У 1957 р. перекладає з французької на українську "Путівник по Софіївці" Теодора Темері, видання 1846 p., та з польської на українську поему «Софіївка» Станіслава Трембецького, видання 1805 р., активно вивчає фонди кращих архівів та бібліотек Радянського Союзу, опрацював документи та літературу латиною, польською та французькою мовами.
Результатом цих досліджень стала велика кількість науково-обгрунтованих публікацій у спеціальних та періодичних виданнях: археологічні дослідження, історія селянського повстання на Правобережній Україні 1768 р., давня історія Умані, історія визволення Умані від німецько-фашистських загарбників, історія дендропарку "Софіївка" та інші. Глибоко дослідив першоджерела про підпільну друкарню ленінської газети «Искра» в Умані й добився заснування в місті музею «Искры».
"Вивчення архівних першоджерел та чисельної друкованої літератури українською, російською, польською і частково – французькою мовами, - відмічав Григорій Юхимович у автобіографії 1969 р., дало змогу глибоко простудіювати історію Селянської війни на Україні у 1768 р., яку досі невиправдано з усіх боків за шляхетською традицією звуть "Коліївщиною", і розв'язувати по-новому низку проблем цього великого антифеодального й визвольного повстання, побачити його конкретну історію, яка досі викладається дуже звужено і, здебільшого, невірно, йдучи слідом за мемуарами шляхти...''
Перший варіант монографії має понад 1,8 тис. машинописних сторінок і зберігається у архівах Академії наук України. Його стислий варіант побачив світ під назвою "Спалах гніву народного. Антифеодальне народно-визвольне постання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр." у 1989 р. при Київському університеті [11].
Як пише у післямові до книги, доктор історичних наук професор П.М.Шморгун: "Ця книжка - перша на сьогодні найповніша, найдетальніша, документально обґрунтована розповідь про повстання українських селян, відоме під назвою Коліївщина" [17].
Беззаперечний авторитет краєзнавця забезпечує Григорію Юхимовичу участь у роботі з таких видань:
- «Умань. Історико-географічний та економічний нарис» (1957);
- Української радянської енциклопедії (1966р.);
- Путівників по Умані (1968, 1975, 1982, 1985рр.);
- Книги нарисів про Героїв та Двічі Героїв Радянського Союзу – уродженців Черкащини. «Зореносці» (1971р.);
- - Історії міст і сіл Української РСР Черкаська область (1972p);
- Збірника "Герої-визволителі Черкащини" (1975р.);
- Шевченківського словника (1977р.) та ін.
Недарма в Уманській зорі від 13 травня 1992 р його називали «працелюб, фахівець, дослідник». Своїми знаннями Григорій Юхимович щедро ділився з сучасниками, брав участь у наукових конференціях, багато виступав перед студентською та учнівською молоддю, працівниками Уманських підприємств та установ, військовослужбовцями, часто публікувався на сторінках районної та обласної газет. Його подвижницька діяльність відзначалася державою: з 1979 р. призначена персональна пенсія місцевого, а з 1987 р. – республіканського значення; нагороджений медалями "За доблесну працю" (1970р.), "Ветеран праці" (1977р.), знаком "50 років перебування у КПРС", великою кількістю дипломів, подяк, грамот від державних, наукових установ та громадсько-політичних організацій.
30 січня 1990 р. Г.Ю. Храбан помер. Похований в Умані. Життя та дослідницька діяльність Григорія Юхимовича є прикладом працездатності, цілеспрямованості, вміння зосередитись на головному, зразком досконалого вивчення історії рідної держави через досконале вивчення історії малої Батьківщини.
Фонд Г. Ю. Храбана, сформований працівниками державного архіву Черкаської області у 1989-1990 pp., під номером Р-5624, до якого входить 246 справ за 1952-1990 pp. Справи в опису виділені у 6 розділів: "Творчі матеріали – історико-краєзнавчі роботи", включає 114 справ; "Рецензії Г.Ю.Храбана" - 5 справ; "Листування Г.Ю.Храбана" - 32 справи; "Матеріали до біографії Г.Ю.Храбана" - 18 справ; "Матеріали, зібрані Г.Ю.Храбаном для своїх робіт" - 69 справ; "Матеріали різних авторів, які відклалися у фонді" – 8 справ.
Значну частину фонду складають матеріали, зібрані і опрацьовані Г.Ю.Храбаном в процесі багаторічної роботи над монографією "Спалах гніву народного", присвяченій повстанню Коліївщині (виписки з архівних документів, наукових праць та художніх творів, переклади з польської, власні публікації у наукових виданнях та пресі).
В окрему групу можна виділити творчі матеріали з історії будівництва дендрологічного парку "Софіївка", будівничого парку Людвига Метцеля, а також про Софію Потоцьку, рід Потоцьких.
Чільне місце серед джерельних матеріалів фонду займають археологічні дослідження Г.Ю.Храбана, його краєзнавчі студії з різних проблем історії краю.
Крім цих матеріалів фонд містить і особисті документи (автобіографія, характеристики, свідоцтво про освіту, фотографії, грамоти, дипломи, пам’ятні адреси, тексти виступів на конференціях, щоденники). Серед документів фонду - довідки, акти, заяви, листування про засудження і перебування Г.Ю.Храбана у виправно-трудових таборах та на поселенні у Красноярському краї, його реабілітацію, листи товаришів по засланню, їх фото, статті про Г.Ю.Храбана та документи його дружини - Марії Василівни [6].

Документи свідчать:
Григорія Юхимовича Храбана заарештували 2 липня 1938 р. В той же день в його помешканні в м. Умані по вул. Спінози, 10 було проведено обшук. В числі вилучених речей – партквиток члена ВКП (б) №0713371, а також лист т.т. Сталіну та Єжову.
13 вересня 1938 р. відносно Храбана Г.Ю., а також Мартинюка М.Н. та Степанченко П.К. Уманською міжрайонною оперативно-слідчою групою Київського обласного управління НКВС було ухвалено обвинувальний висновок. Зміст документу свідчить про те, що всі троє звинувачувались у належності до української буржуазно-націоналістичної повстанської організації, що діяла на території Уманського та прилеглих районів та ставила перед собою завдання відторгнення України від СРСР, реставрацію капіталістичного ладу за допомогою іноземних держав. Зокрема, Храбан Г.Ю., за версією слідчих НКВС, був причетний до контрреволюційної діяльності з 1926 року. Безпосередньо брав участь в антирадянській роботі, засмічував педагогічні кадри буржуазно-націоналістичним елементом, компрометував нові радянські кадри, наповнював бібліотеку націоналістичною літературою, займався ворожими методами викладання соціалістичних наук.
За час перебування Храбана Г.Ю. під арештом (рішення по справі винесено 05.10.1938 р.) він тричі допитувався слідчим. Зміст протоколів допиту свідчить про те, що підслідний спочатку категорично відкидав всі звинувачення, але через певний час змушений був зізнатися у своїй антирадянській діяльності" під впливом незаконних методів слідства. Сам Григорій Юхимович про це згодом напише в одному із листів до Генерального прокурора СРСР: «... на следствии нач. РО НКВД и следователь применяли ко мне пытки, которым может позавидовать средневековая инквизиция. ... И я подписал протоколы следствия, в которых не было ничего существовавшего в действительности.
Протокол допиту від 9-10 вересня 1938 р. свідчить:
"Вопрос: следствие располагает данными о Вашей принадлежности к антисоветской буржуазно-националистической украинской организации, требую правдивих показаний.
Ответ: я это отрицаю, ибо никогда к буржуазно-националистической организации не принадлежал...
Вопрос: ... прекратите свое упорство и дайте следствию правдивые показання.
Ответ: будучи уличен и поставлен следствием перед фактом действительности, я решил рассказать правду о своей антисоветской деятельностн...".
Все це в дусі того часу. Відсутні будь-які докази, є тільки зізнання обвинуваченого, і цього було достатньо.
До архівної справи підшито витяг з протоколу особливої наради при Народному комісарі Внутрішніх справ СРСР від 5 жовтня 1938р.: "Храбан Григорія Ефимовича за к-р деятельность заключить в исправтрудлагерь, сроком на 8 лет, считая срок с 2.VII.38 г. Дело сдать в архив".
Далі були 8 років в Усольському таборі НКВС, що поблизу м. Солікамська Пермської області.
У 1950 р. Григорія Юхимовича знову було заарештовано за контрреволюційну діяльність.
Репресивна машина працювала на повних обертах, і їй потрібні були жертви. Обвинувальний висновок слідчий переписав з архівної справи 1938 p., нічого не змінивши. Рішення Особливої Наради від 20.07.1950 p.: "Храбан Г.Е. за принадлежность к антисоветской националистической организации сослать на поселение в Красноярский край".
Термін заслання не вказаний. Людину покарали подвійно, знову-таки за неіснуючі "злочини" які були "викриті" в 1938 р.
Але і ця драма не зламала, а тільки зміцнила віру Григорія Юхимовича в "СРСР, як ударну бригаду світового пролетаріату".
Постановою президії Черкаського обласного суду від 26.11.1955р. постанови Особливої наради від 3.10.1938р. та 29.07.1950р. стосовно Храбана Г.Ю. скасовані у зв'язку з недоведеністю висунутих звинувачень.