Гнилосиров Василь Степанович (1836-1900) – педагог, публіцист, просвітник, народився 9 березня 1836 р. Пологи відбулися таємно на хуторі Гавришівці Кобеляцького повіту, оскільки новонароджений хлопчик був позашлюбною дитиною гусарського полковника у відставці Антона Григоровича Гавриша та панянки з українського дворянського роду Наталії Яківни Ґанджі. Щоб «прикрити гріх», на світанку 22 березня дитину замотали в ганчір'я, поклали в дерев'яний ящик і батько відвіз цю ношу на межу сусідньої Катеринославської губернії, де підкинув у бездітну сім'ю управителя поміщицького маєтку С А. Гнилосирова. Гнилосирови всиновили хлопчика, дали своє прізвище і стали для нього справжніми батьками.
Зростав Василь серед селян, що вплинуло на формування його характеру, світогляду: українські хлібороби були йому близькі і зрозумілі впродовж усього життя. Навчався він у Полтавській гімназії, де був учнем блискучого педагога Олександра Івановича Строніна, який викладав історію. Літературу навчив його любити ще один великий учитель – поет і байкар Левко Іванович Боровиковський.
До Харківського університету Василь Гнилосиров вступив у 1857 р. То був час, який характеризувався помітною активізацією визвольних прагнень і змагань української демократично налаштованої інтелігенції і, що важливо, пошуком нових, легальних і нелегальних форм боротьби за громадянські свободи. Навіть за нелегких умов, коли над нею тяжів вантаж недавнього розгрому царською владою Кирило-Мефодіївського братства, українська інтелігенція поволі піднімалася на ноги, жила передчуттям відміни кріпосництва, усвідомлюючи необхідність сміливіших дій. Після реформи 1861р. в Україні дедалі активніше розгорнувся культурно-просвітницький рух, що сприяло зародженню такого унікального явища, як Громади. Члени цих нелегальних товариств були сповнені прагненням поширювати освіту серед народу, пробуджувати його національну свідомість. Громадівський рух охопив Київ, Одесу, Полтаву, Чернігів, Харків та інші міста.
Членами Громад ставали переважно представники національно спрямованої інтелігенції, студенти, учні гімназій.
В. С. Гнилосирова швидко захопив вир громадівського життя, він став одним із організаторів і активних членів Харківської громади, що залишила в історії національного руху помітний слід. Тут працювали такі, пізніше відомі українські діячі, як В. С Мова, О. О. Потебня, Д. І. Багалій, О. Я. Єфіменко, П. С. Єфіменко, Л. М. Жебуньов, І. С. Нордега та ін.
Мета діяльності Харківської громади була такою, як і інших Громад. «Найзагальніша й огульна наша мета, – писав В. С. Мова, – така ж, як і в киян, полтавців і всіх українців: розвивати народ на його власних началах, виробляти літературну мову і допомагати складанню самостійної української літератури» [Київ. старовина. 1998. № 2. С 183].
З-поміж різноманітних турбот громадівців чи не найважливіша – недільні школи. В. С. Гнилосиров записав у щоденнику 13 березня 1861p.: «Перед вечором я зайшов до Ол. Аф. Потебні і просидів у нього десь до 11-ї вечора... Розмірковували про недільні школи» [ІР НБУВ. Ф. 1, № 354].
Першу недільну школу харківські громадівці створили наприкінці 1860р. Тут Василь Степанович і його однодумці працювали на громадських засадах і розпорядниками, і вчителями, і вихователями. Незабаром відкрили ще одну недільну школу, про яку Василь Гнилосиров писав у листі до Т. Г. Шевченка: «Хлопці (громадівці. – Авт.), пориваючись наввипередки... навчають письма вже в другій Празниковій школі» [Житецький І. Шевченко і харківська молодь // Україна. 1925. № 1–2. С. 144].
До кінця року в Харкові зусиллями громадівців діяло вже чотири недільні школи. Завдяки ініціативі Громади відкривалися недільні школи й у повітових центрах Харківської губернії – у Лебедині, Сумах, Старобільську, Охтирці тощо.
Для координації діяльності всіх недільних шкіл громадівці створили педагогічну раду, до якої увійшов і В. С. Гнилосиров. Одним з основних питань, дебатованих на її засіданнях, було викладання в цих школах українською мовою, нестача підручників, написаних рідною мовою. Надаючи цьому питанню особливої ваги, педагогічна рада прийняла рішення звернутися за порадою до Т. Г. Шевченка, що й доручили зробити В. С. Гнилосирову. Василь Степанович писав великому поетові: «Щиро поважний пане й добродію, Тарас Григорович! Хто до кого, а ми до Вас, коханий пане, шануючи Ваше письменство і розум, кидаємось прохати поради в такім новім ділі, як діло введення нашого язика в тутешніх школах, в науку городянам нашого міста, поки що». Від імені громадівців дописувач підкреслював: вони добре розуміють, що навчання українською мовою йтиме успішно, коли буде достатньо підручників. Тому просять: «Коли маєте що лишнє з наських (українських. – Авт.) книжок, а надто й свої поетичні творення, то, будьте ласкаві, надішліть, чим можна буде».
Великий Кобзар відгукнувся на прохання громадівців і надіслав харківським недільним школам 3000 примірників свого «Букваря». Це був неоціненний подарунок. В. С. Гнилосиров пізніше згадував, що вчителі недільних шкіл були «сильно вдохновлены и обрадованы таким подарком Тараса Григоровича... и с сердечным умилением отнеслись к этому подарку». Кожна школа хотіла мати цей підручник. Тому «с педагогической точностью распределялся Южнорусский букварь по всем воскресным школам» [ІР НБУВ. Ф. 2, №. 2154].
Великі надії покладали харківські громадівці на Т. Г. Шевченка як на духовного батька й наставника у справі піднесення українського руху.
Василь Степанович писав від імені товаришів: «Будьте невсипущі, як колись, й щедрі на почин – орудуйте нами, як знайдете кращим» [Україна. 1925. № 1-2. С. 144-145].
Та незабаром страшна звістка приголомшила харківську молодь, як і всю Україну. В. С. Гнилосиров записав у щоденнику: «27 февраля (1861 p.) 2 ч. пополудні одержано в Харкові (П. Лобком) телефонографну депешу про смерть Шевченка» [ІР НБУВ. Ф. 1, № 354]. Ця трагедія ще більше згуртувала громадівців навколо справи просвітництва. На сторінках свого щоденника Василь Гнилосиров занотував програму культурно-просвітницьких справ, складену ними на зібранні 1 березня 1861 p.: відкрити громадську підписку на користь родини покійного поета, влаштувати музично-літературний вечір, закупити видання «Букваря южнорусского», налагодити зв'язки з Громадами Петербурга, Катеринослава, Чернігова та інших міст.
Як засвідчують матеріали, громадівці послідовно виконували цю програму. Передусім організували Шевченківський вечір. Своїми враженнями про цю подію поділився з друзями петербурзький філолог П. О. Лавровський, який, зокрема, писав О. М. Бодянському 9 травня 1861 p.: «З приводу смерті Шевченка затягли й мене на літературний вечір. А втім, я не шкодую: все ж таки сто два чоловіки зайвих довідались про слов'ян, про стан яких прочитав кілька сторінок... Товариство було чимале, а цього досить й при тій упевненості, що хоч не багато чим і не в багатьох, все-таки знання про слов'янство посунулося вперед» [Франчук В. Ю. Олександр Опанасович Потебня. К., 1985. С. 36].
Згідно з програмою було вирішено закупити 6000 примірників «Букваря южнорусского» Т. Г. Шевченка з тим, щоб розповсюдити їх по церковнопарафіяльних школах за сприяння Київського митрополита Арсенія. Останній відмовив: «Арсеній, – писав В. С. Гнилосиров, – каже, що южнорусский язик єсть наречіє господарюючого московського, так по сій причині вони й не стали приймать українських книжок» [ІР НБУВ. Ф. 1, № 354].
Відчуваючи брак українських підручників, громадівці й самі бралися за їх написання. Так, у 1861 р. Олександр Потебня спеціально для недільних шкіл уклав буквар, якого, проте, не було тоді надруковано, хоча на нього написав позитивну рецензію професор Харківського університету М. І. Зернін. У цій рецензії, зокрема, зазначалося: «Нахожу весьма полезным и сообразным с целью» [ІР НБУВ. Ф. 1, № 668].
В. С. Гнилосиров писав пізніше, що цей буквар, зі схвальною заміткою професора Зерніна, не був своєчасно надрукований з незалежних від автора причин; то були неспокійні часи, коли навіть багато цінного етнографічного матеріалу пропало навіки.
У 1865 р. О. О. Потебня подарував єдиний рукопис свого українського букваря В. С. Гнилосирову. Василь Степанович зберіг його й у 1898 р. передав до редакції громадівського журналу «Киевская старина», де буквар одразу надрукували як додаток до журналу під заголовком «Руководство к обучению грамоте, составленное А. А. Потебней для малорусских воскресных школ». До спроб писати підручники вдавався і В. С. Гнилосиров, про що свідчать архівні документи.
Харківська громада підтримувала зв'язки з іншими Громадами, зокрема, Петербурзькою. Так, М. І. Костомаров, член цієї Громади, писав у грудні 1862р. до В. С. Гнилосирова: «Коли матимете случай зібрати що-небудь, пришліть швидше: та треба, щоб хто взяв на себе в кожнім уїзді і продавати книжки між народом. Коли б то грошей більше, тоді б пішло діло, і книжки б надрукували і школи завелись би, і народність наша піднеслась би і вже не пропала. Діло велике: приложіть руки і розум, і серце, всім би наша надія» [Україна. 1925. № 3. С 69].
Василь Степанович збирав пожертвування на видання українських підручників і передавав їх М. І. Костомарову. Він радив Миколі Івановичу встановити зв'язки з такими журналами, як «Сын Отечества», «Вестник Юго-Западной и Западной России», «Одесский Вестник», з московськими часописами для надання гласності цій важливій справі, щоб «вони (часописи. – Авт.) перепечатували деякі голоси з України і пожертвування, щоб скрізь і письменні люде бачили, що й навіщо воно діється» [Україна. 1925. № 3. С 69].
Громадівці робили свій конкретний внесок у справу просвіти народу, вдаючись до розповсюдження українських «метеликів». Так називали маленькі науково-популярні книжечки, в яких у доступній формі розповідалося про різні природні, фізичні явища, а також вміщувалися короткі оповідання з різної тематики українською мовою. «Метелики» друкувалися в Петербурзі П. О. Кулішем у власній друкарні.
Щирі ентузіасти нерідко, вдягаючись по-простому, їздили крамарями з українськими книжками від села до села, з ярмарку на ярмарок, несли слово просвіти людям, а заразом і ознайомлювалися ближче з народним побутом, звичаями, усною народною творчістю. В Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського зберігається між сторінками щоденника В. С. Гнилосирова цікавий документ – «Билет на разрешение торговли разными книгами студенту Василию Гнилосирову», виданий комітетом торгівлі і підписаний міським головою. Зі статті просвітника (під псевдонімом Гавриш) «П'ять день з життя харківського студента (Вічній пам'яті Т. Гр. Шевченка)» дізнаємося про одну з таких його подорожей. Маршрути подорожування можна встановити за знайденою серед паперів Василя Степановича картою Охтирського, Богодухівського, Лебединського, Сумського, Суджанського, Гайворонського та інших повітів.
Цей напрям діяльності громадівців неодноразово обговорювався на їхніх засіданнях. Так, 13 березня 1861 р. В. С Гнилосиров записав у щоденнику, що був у О. О. Потебні й що вони обговорювали проект, «поданий Балліним (власник книжкового магазину в Харкові. – Авт.) з метою вивчення народу та поширення грамотності». У проекті йшлося, зокрема, про розповсюдження і продаж літератури серед простолюду.
Літні вакації В. С. Гнилосиров разом з друзями використовував для етнографічних експедицій. Так, у листах і щоденниках Василя Степановича розповідається про подорожування громадівців по Харківщині, Волині та інших місцевостях з метою збирання етнографічного матеріалу. Влітку 1861 р. таку подорож він здійснив разом з П. О. Кулішем.
В Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються етнографічні матеріали, зібрані майбутнім педагогом у ході таких експедицій. Тут можна побачити і програму, згідно з якою збиралися ці матеріали. Вона складена з дотриманням усіх наукових вимог до таких документів. Звертають на себе увагу розділи: «Народна освіта», «Духовне життя народу», «Загальний дух населення», «Малоросійські книжки» тощо.
1861 – останній студентський рік для Василя Гнилосирова. Не закінчившим повного курсу історико-філологічного факультету, він склав іспит на звання вчителя. Таке рішення було продиктоване двома обставинами: жертовною готовністю працювати серед народу в ім'я просвітництва і, що не менш важливо, відсутністю надійної матеріальної підтримки. Тож мусив він іти працювати заради хліба насущного.
Першим місцем його роботи стала повітова школа в Охтирці. Там він набував педагогічного досвіду. Підтвердженням цього слугує лист до А.П.Свидницького, в майбутньому відомого письменника, а на той час колеги, який учителював у Миргородській повітовій школі. Розповідаючи про зустрічі в столиці, Василь Степанович тут же висловив бажання ознайомитися із суттю застосовуваного приятелем методу викладання мови з метою і запровадження його у власній практичній роботі: «Якщо можна, мій голубе, напишіть, в чім сила й що в йому, й до чого, й як. Я теж працюю тутечки на цій стежці у казенній повітовій школі»[Україна. 1924. № 2-4. С 93].
В Охтирці В. С. Гнилосиров учителював упродовж двох років, не полишаючи й культурно-просвітницької діяльності. В одному з листів він оповідав про справи в цій царині: «Ми в Охтирці після Великодніх свят теж скремсали Вечерниці, щоб запомогти трохи недільній школі і зібрали з нащадком 50 карб, грошей... Збіраємось потроху» [Україна. 1924. № 2-4. С 93]..
У 1864 р. Василь Степанович повернувся до Харкова, де викладав в училищі й гімназії російську мову. Тут він працював до 1869 р. У 1870 р. В.С.Гнилосиров влаштувався вчителем російської мови в Звенигородське двокласне міське училище (Київська губернія). А в 1873 р., уже в званні колезького асесора, отримав місце штатного наглядача такого ж училища в м.Каневі. Окрім російської мови, він викладав ще й історію та географію. За кілька років Василь Степанович дослужився до ордена святого Станіслава ПІ ступеня (нагородили в 1879 р.). У 1890 р. його нагородили орденом святої Анни III ступеня. В Каневі він залишався вже до кінця життя, вчителював тут протягом 23 років. Сучасники високо оцінювали професійну майстерність і педагогічний хист В. С. Гнилосирова. Так, В. П. Науменко писав про його вміння спілкуватися і «тримати» молоду аудиторію своїми власними педагогічними прийомами. Не було в нього офіційності, канцелярської дистанції у стосунках з вихованцями. Тон завжди простий і дружній. «В малорусской его речи при этих разговорах, которая была его второй натурой, слышался всегда тот юмор, без которого нельзя нарисовать себе фигуру этого почтенного педагога» [Киев. старина. 1901. № 1–3. С 304]. Для нього справою душі було зацікавити дітей творчістю Т. Г. Шевченка, спостерігати, як сприймають вони вірші, що їх хвилює.
Приводячи екскурсантів-юнаків на могилу поета, він дуже дохідливо, з урахуванням особливостей аудиторії розповідав про Кобзаря. Збереглося прохання В. С. Гнилосирова до попечителя Київського учбового округу дозволити школярам бути присутніми на панахиді за упокій душі поета Шевченка. Дозволу, звичайно, не отримав.
З канівських вихованців педагога виросли два українських поети: Яким Самотній (Єрмолаєв) та Григорій Варавва (Стеблик). Ось як згадував про свого вчителя Яким Самотній: «Василь Степанович був рідним батьком для своїх учнів. З кожним балакав, як із своєю дитиною, на рідній українській мові, котра була для нього святинею. Володів він українською мовою так, як рідко хто володіє. У нього вона розкривала всю чаруючу свою силу, весь скарб своєї співучості і краси. Дякуючи цьому, більшість учнів його ще з школи зацікавлювалися долею рідного краю і його мовою...» [Памяти В.С.Гнилосирова // Канев. неделя. 1912. 12 янв.]. Багато учнів стали його послідовниками, такими ж подвижниками ідей просвітництва. З ними він не поривав зв'язків, радів їхнім успіхам. «Эта молодежь, – писав В. П. Науменко, – ищущая на первых порах по выходе из школы нравственной поддержки и помощи в дальнейшем образовании и развитии, всегда находила такую поддержку в лице своего бывшего учителя; если же кто-либо из этой молодежи обращал на себя особенное внимание Василия Степановича своими умственными и нравственными качествами, то последний долгое время относился к нему с восхищением» [Киев, старина. 1901. № 1-3. С 305].
Друзі В. С. Гнилосирова згадували про його особливу сердечність у ставленні до людей, своїх учнів. «Еще более сказывалась сердечность его натуры в тех отношениях, которые сохранялись у него с бывшими его питомцами: воспитывая в них с детства ту любовь к родному, которая в течение всей жизни была неразлучна с ним самим, развивая их в этом направлении еще в школе, В. С. Гнилосиров не разрывал с ними связи и в дальнейшей их жизни, по окончании школы. Лично нам не раз приходилось вести деловые отношения с такими лицами всегда по поручении или рекомендации Василия Степановича; в рассказах их всегда слышалась та нота особенного почтения к своему учителю, которая не имеет ничего общего с официальностью, а звучит чистой лирикой, опирающейся на началах дружбы людей, разделенных только годами».
Період життя й діяльності просвітника в Каневі можна з повним правом назвати шевченківським: одним з основних обов'язків, виконуваних за велінням душі й за дорученням Київської громади, було збереження й догляд за могилою поета. У березні 1861 р. приятель, студент-грек Феоктист Хартахай, котрий був на похороні Кобзаря на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, надіслав Василеві Степановичу листок з лаврового вінка, яким уквітчали мертвого поета, та дві нитки з китиці від домовини – срібну і просту. До останнього свого дня В.С.Гнилосиров зберігав їх у власному щоденнику. Нині ці дорогоцінні реліквії є експонатами музею Канівського заповідника, як і документи з його архіву, де в усіх подробицях простежується історія Тарасової гори: встановлення пам'ятника-хреста, оренда й викуп землі під могилою, спорудження Тарасової світлиці, що започаткувала собою перший у світі народний музей поета. І все це проходило крізь душу скромного канівського учителя. Як же все це відбувалося?
...Друзі Тараса Григоровича, члени Петербурзької громади вирішили в пам'ять про поета заснувати в Каневі «Тарасову школу». Почали збирати гроші для будівництва. У фондах зберігається підписний лист, у якому першими стоять імена Василя Гнилосирова та його дружини Надії, що внесли найбільшу суму – 5 рублів.
На жаль, задум про школу не вдалося втілити в життя через супротив канівських чиновників, які відмовилися продати під неї чотири десятини землі на Чернечій горі. Однак друзі й послідовники Кобзаря побудували там хатину – Тарасову світлицю, яка заклала підвалини музею. Одним із перших експонатів світлиці став «Кобзар» – Василь Степанович віддав власну книжку. Є в музеї і рукопис «Кобзаря», датований 1861 p., що належав В. С Гнилосирову. Сюди занесені «крамольні» вірші поета, які не могли бути надруковані на той час.
Завдячує Шевченківський заповідник просвітникові й заснуванням «Книги для відвідувачів», яка ведеться тут уже понад 100 років. Спершу Василь Степанович фіксував у своїх записах відомості про відвідувачів місця вічного спочинку українського поета. Згодом дійшов висновку, що такі записи вони самі можуть залишати у спеціальному журналі. Першим розписався в ньому в 1897 р. український композитор-класик М. В. Лисенко.
Василь Гнилосиров разом з братом Кобзаря Варфоломеем Шевченком клопотався про викуп землі під могилою. У 80-ті роки створив рукописну книжку «До історії могили Т. Г. Шевченка». Скорочений її варіант підготував для журналу «Киевская старина», але цензура заборонила друкувати матеріали. Тільки через два роки після його смерті в цьому журналі з'явилася невеличка замітка про історію могили Тараса Шевченка.
Так склалося, що постать Василя Гнилосирова залишилася в затінку історії, хоча був він обдарованою, непересічною особистістю. Про нього з повагою говорили сучасники – корифеї української культури Михайло Старицький, Володимир Науменко, Микола Лисенко. Він був другом видатного мовознавця-філософа Олександра Потебні. А головне, постійно перебирав на себе безліч організаційних клопотів, влаштовував справи Громади. Публікації його, підписані псевдонімом А. Гавриш, лише зрідка з'являлися на сторінках журналів «Основа», «Киевская старина», на шпальтах газети «Заря». Походження псевдоніма кидає світло на сумну історію, з якої розпочалося його життя.
Літературна спадщина просвітника невелика. Крім уже згаданих публікацій у журналах, окремими виданнями виходили поема «Закохана» (1893), казка «Царівна-русалка» (1895), а в 1897 р. – збірка оповідань. Сьогодні ці твори вивчають хіба що фахівці. А от його щоденник – то джерело надзвичайно цікавої інформації, прискіпливих спостережень, справжнісіньке дзеркало епохи: 12 великих зошитів, списаних чудовою мовою, дотепно, хоча і дрібним та нерозбірливим почерком. Його розшифрування й видання допомогло б більш широко і правдиво простежити розвиток національного руху в Україні.
Нелегко жилося талановитому педагогові, активному українському діячеві в провінційному оточенні. Чудовий учитель, якого шанують і люблять учні, який не має жодної догани по службовій лінії, тим не менше постійно перебуває під підозрою через свою «українофільську» діяльність, особливо через клопоти про могилу Т. Г. Шевченка. Керівництво ледве дочекалося нагоди відправити Василя Степановича у відставку в 1895 p., ще навіть до його 60-річчя.
«В день нового года, – писав він у 1896 р. до високого чиновника, – я имел несчастье получить роковое предложение Г. Инспектора Народных Училищ Киевской губернии от 29 декабря минувшего года, за № 1249, об увольнении меня от службы, которое как громом поразило меня своею неожиданностью» [ІР НБУВ. Ф. 2, № 2150]. Тільки перспектива голоду й холоду змусила старого вчителя просити високого чиновника залишити його на посаді до серпня, аби дати змогу зорієнтуватися, налагодити подальше життя. Адже служба була єдиним джерелом існування сім'ї Гнилосирових. Як зазначалося в «Атестаті», підписаному попечителем Київського учбового округу М. І. Зерновим 30 вересня 1896 р., В. С Гнилосиров не мав родового маєтку, завдяки якому він міг би себе матеріально забезпечити. Це був підсумковий документ багаторічної діяльності педагога. Гарантував він йому вільне проживання в усіх містах Російської імперії і скромну пенсію. Василь Степанович залишився доживати віку в Каневі.
Ще в 1888p., відповідаючи на докірливе звинувачення давнього друга О.О.Потебні за те, що занедбав свій літературний талант, В. С. Гнилосиров висловив жаль, що так склалося його життя, що він не встиг нічого написати, бо «заїдала праця за шматок хліба» [Франчук В. Ю. З оточення Олександра Потебні // Київ, старовина. 1993. № 1. С 16].
Багато з того, що планував зробити просвітник, розбилося об реальну дійсність. Була в нього мрія: створити своєрідний український дендрарій на Тарасовій горі в усьому розмаїтті, на яке здатна рідна природа. На початку 1880-х років, коли ставили на могилі новий пам'ятник-хрест, Василь Степанович власноруч накреслив схему посадок (вона зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського) тополь, кущів калини, рож. Але план цей не вдалося здійснити.
В.С.Гнилосиров тихо пішов із життя 22 жовтня 1900 р. і був похований на Канівському цвинтарі, але, на жаль, його могила не збереглася до наших днів.
Усе трудове життя педагог присвятив культурно-просвітницькому розвиткові України, поширенню серед молоді ідеї української самосвідомості. «И если следствием такого систематического, хотя, по-видимому, и незаметного, сорокалетнего труда оказалось несколько человек его последователей, – писав В. П. Науменко, – то о нем смело можно сказать, что жизнь им прожита не даром, что у родины смерть отняла доброго ее сына, и что все из оставшихся в живых, знавших более или менее близко духовную жизнь Василия Степановича, обязаны помянуть его „незлым тихим словом"» [Науменко В. Памяти В. С Гнилосирова // Киев, старина. 1901. № 1–3. С. 305].
Праці: 1. Г. В. (Гнилосиров В. С.) Киевская публичная библиотека // Киев, старина. 1888. № 8. 2. Гавриш (Гнилосиров В. С.) Ученики переяславских славяно-латинских школ в 1744 году // Там само. №10. 3. Гавриш (Гнилосиров В. С.) Десятилетие Каневской публичной библиотеки (1878–1887) // Там само. 1889. № 8. 4. Гнилосиров В. Замітки з природознавства // ІР НБУВ. Ф.1, № 5103. 5. Гнилосиров В. Наброски педагогического характера // Там само. № 5090. 6. Гнилосиров В. Приготовление к географии // Там само. № 763/1095. 7. Гнилосиров В. Проба складання підручника з історії // Там само. № 331. 8. Гаврыш А. (Гнилосиров В.) Пять дней из жизни х-го студента // Основа. 1862. № 9. 9. Гнилосиров В. Статья «Этнографические элементы барона Корфа в деле организации национальной школы» // ІР НБУВ. Ф. 2, № 2151, арк. 1–2. 10. Гнилосиров В. Щоденник // Там само. Ф. 1, № 354. Література: 1. Супрунюк О. Харківська громада наприкінці 1862 р. // Київ, старовина. 1898. № 2. 2. Науменко В. Памяти В. С. Гнилоси-рова // Киев, старина. 1901. № 1–3. 3. Житецъкий I. Шевченко і харківська молодь // Україна. 1925. № 1–2. 4. Житецъкий І. О. О. Потебня і Харківська громада в 1861–63 pp.: Із щоденника та листування В. С. Гнило-сирова // За сто літ. 1927. № 1. 5. Гніп М. До історії громадського руху 1860-х pp. // За сто літ. 1927. № 12. 6. Франчук В. Олександр Опанасович Потебня. К, 1985. 7. Франчук В. Ю. З оточення Олександра Потебні // Київ, старовина. 1993. № 1. 8. Тархан-Береза 3. Святиня. К, 1998. 9. Побірченко Н. Харківська громада // Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад у другій половині XIX – на початку XX століття: У 2 кн. Кн. 2: Громади Наддніпрянської України. К., 2000.
Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.385-393.
