Селище міського типу Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, насамперед, асоціюється з квітучими садами, з грайливою річкою Россю, яка стелиться попід городами, буянням трав і пахощами літа, які так романтично описував у своїх повістях Іван Нечуй-Левицький. Багато в чому Стеблів завдячує своєму видатному земляку, а можливо, навпаки, Іван Левицький став саме таким видатним, через те, що його народила і виховувала Корсунська земля.
Стеблів за адміністративно-територіальним поділом – селище міського типу, тут проживає близько 3,5 тис. чоловік. Селище розташовується якось ніби зверху над Россю. Внизу річка, а довгі вулиці тягнуться паралельними лініями вздовж Росі. Місцеві жителі люблять свою річку, і навіть, коли запрошують до себе в гості, то говорять: «Приїжджайте до нас на Рось!». Ось так! А їхати і дійсно є куди. Неподалік селища, у сусідньому селі Виграїв розташовуються бази відпочинку й пансіонати різних організацій.
Та повернемось до Стеблева. У своїх творах Іван Левицький, описуючи село, пише, що хати тут чималі, чисті, з світлицями, а народ не бідний, навіть заможний. І через більш як сто років, мені теж так здається. Немає тих занедбаних садиб, неприбраних угідь, як по інших селах. Або, принаймні, це не так кидається у вічі. Хоча, такий економічний стан пояснюється й тим, що Стеблів знаходиться за 16км від районного центру м.Корсунь-Шевченківського, а ще у селищі функціонує текстильна фабрика та мала гідроелектростанція.
Стеблів – рай для археологів. На північно-західній околиці селища простяглися розгалуження Змієвого валу. Вал починається на околиці с.Сахнівки, тягнеться через с.Нетеребку й с.Гарбузин, потім – околицями Стеблева й с.Миколаївки аж до с.Москаленок. В.Б.Антонович у своїй праці «Археологическая карта Киевской губернии» (1895р.) стверджує, що на території селища містяться близько 40 курганів, один з яких називається Чорна могила. Кургани, як і інші пам’ятки, зокрема, «Грецька колонія», шестикутне городище доби бронзи, городище-майдан «Городок» неодноразово і у різні часи розкопувались і вивчались. Експонати археологічних розвідок поповнили колекції багатьох музеїв.
Історія. Вважається, що на місці теперішнього Стеблева або його околиць у 1030р. князь Ярослав Мудрий побудував фортецю Боровоград. Існує легенда, що притоки Боровиця та Хоробра, які впадають в самому селищі у річку Рось, були названі все тим же Ярославом Мудрим на честь хороброї боротьби руських воїнів і перемогою над кочовими племенами.
Як і оборонне поселення Остер (с.Сахнівка), після однієї з навал монголо-татар, Стеблівська (Боровоградська) фортеця була зруйнована. Деякі історики вважають, що на місці Стеблева (район острова Замок) знаходилось руське укріплення Торчеськ, яке теж було зруйноване. Як би там не було, а вченими доведено, що міста-форпости по річці Рось за часів Київської Русі масово зводилися для захисту Київської держави з південного кордону від агресивних половців.
За часів польської експансії Стеблівський край був переданий королем Стефаном Баторієм козацькому старшині Тетері, який побудував у Стеблеві кріпость, з обох боків обніс її валом і ровом, спорудив невелику православну церкву. У 1616 році в Стеблеві проживало 100 міщанських і 400 козацьких родин.
З ХVІІ століття, внаслідок ослаблення Речі Посполитої, в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників, широко розгорнулася боротьба за соціальне та національне визволення. У селянсько-козацькому повстанні 1637 року, під проводом К.Скидана, брали участь і жителі Стеблева. Польсько-шляхетський уряд зміг зібрати проти повстанців військові сили, доручивши командування ними гетьманові Миколі Потоцькому, і антифеодальне повстання під селом Кумейки було придушене.
З 1648 року Стеблів стає сотенним містечком Корсунського полку. У складі Корсунського полку була і Стеблівська сотня, яка нараховувала два стеблівські курені: верхнєстеблівський і нижнєстеблівський.
З 1658 року, згідно з Гадяцьким договором, сотенне містечко Стеблів перейшло під володіння Федора Виговського (брата Івана Виговського), а у 1659р. – було у складі Корсунського староства.
Нова хвиля громадянської війни, (протигетьманський рух) спричинила події 1664р., коли Стеблів був оточений 20-ти тисячним польським каральним загоном Стефана Чарнецького, що діяв спільно з 15-тисячним татарським військом. Польські королівські сили мали придушити повстання, що вибухнуло у лютому-березні 1664 р. на Брацлавщині, і надати допомогу гетьманові Павлу Тетері, який тоді притримувався пропольської орієнтації. У різних історичних джерелах ця подія описується як Стеблівська трагедія. У липні 1664 р. «напали на Стеблів, його жителів забрали у полон, малих дітей та старих людей, котрі не надавалися до праці вбили («немовляток потоптали кінськими копитами»), а місто дощенту спалили [Majewski W. Powstanie kozackie 1664 r. (czerwiec–grudzień) // Studia i materiały do historii wojskowośći. – Warszawa, 1972. – T. XVIII. – Cz. II. – S. 148–199.]. Людські втрати оцінювалися у 15 тис., що для того часу є дуже значною демографічною катастрофою. Тоді ж було зруйновано і не відновлено православну церкву на острові Замок.
Ватажок повсталих, брацлавський полковник Василь Дрозденко, зазнав поразки, а вщент зруйнований Стеблів перейшов у володіння гетьмана Правобережної України Павла Івановича Тетері та його спадкоємців.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Стеблів ввійшов до складу Польщі. У 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаки, міщани та духівництво ухвалили на нараді у м.Фастів підняти антипольське повстання. Того ж року повстанське військо на чолі з полковником З.Іскрою звільнило Стеблів від шляхти. Під надійним захистом козаків містечко почало відроджуватись.
Після Прутського миру 1711 року Стеблів був подарований польському гетьману князю Йосифу Яблоновському. Так як і російський Лев Миколайович Толстой, син Йосифа Яблоновського (спадкоємець стеблівських маєтностей) – Микола, теж був цікавою і непересічною особистістю. Відрікшись від польської національності, розмовляв виключно українською мовою, одягався за селянським звичаєм, чумакував разом з чумаками, сам продавав увесь крам на ярмарку, а під час весняно-польових робіт, нарівно з селянами, обробляв землю, за що стеблівці його дуже поважали. Одружений не був. Після смерті Миколи Яблоновського, у 1795 році маєтності перейшли у спадок найближчим родичам – князям Воронецьким, а у 1812 році – Герману Онуфрійовичу Головинському. У 1846 році Зенон (Захар) Головинський, який володів маєтностями у с.Великі Прицьки, докупив у свого дядька трохи стеблівських маєтностей. Внаслідок бурхливого розвитку промислових потужностей Стеблева у 1847 році Захар Головинський приймає рішення перевести сюди, засновану ним у 1817 році у с. Великі Прицьки, суконну фабрику.
На кінець ХІХ ст. Стеблів почергово належав росіянину Паншину, а на початку ХХ ст.. – росіянинам Бондареву і Талантову, княгині О.Лопухіній.
З кінця ХІХ ст. у селищі нараховується 822 двори, 5658 жителів (2737 чол. і 2921 жінок.), діяла православна Свято-Преображенська церква, католицька каплиця (приписана до Лисянського приходського костьолу), 5 єврейських молитовних будинків, народне училище, приймальна дільниця, аптека, суконна фабрика, чавуноливарний завод, 2 цегляних заводи, крупчатка, 6 водяних і багато вітряних млинів, бурякоцукровий і рафінадний заводи.
У лютому 1918 року в Стеблеві встановлено радянську владу. Під час громадянської війни (1918-1921) тут проводили бойові дії загони С.Петлюри, Ф. Гребенка, Н.Махна, Г.Котовського, С.Федоренка. Не оминули селище і лихоліття сталінських репресій та голодоморів. В пам'ять про геноцид українського селянства у Стеблові споруджено пам’ятник жертвам голодомору.
У роки Великої Вітчизняної війни на території Стеблева точилися жорстокі бої Корсунь-Шевченківської битви (у нім. архівах – Черкаський котел). Битва закінчилась поразкою фашистів, хоча, все ті ж німецькі джерела стверджують, що перемога була за ними. На в’їзді до селища Стеблів, символізуючи кільце наступу радянських воїнів, встановлено монументальну споруду.
Селище визволено від німецьких загарбників 16 лютого 1944 року. На честь визволителів, полеглих у роки Великої Вітчизняної війни, на території селища (біля музею І.С. Левицького) встановлено пам'ятник.
Вікопомним є й те, що радянські парламентери А.Савельев, А.Смирнов і О.Кузнєцов вручали фашистському командуванню ультиматум про капітуляцію саме в Стеблеві.
Наразі, у селищі працюють гідроелектростанція, бавовняна прядильно-ткацька фабрика, завод продовольчих товарів, сільськогосподарські підприємства: СТОВ «АФ Рось» та ПП «Росинка-2», селищна лікарня, середня школа ім.І.С.Нечуя-Левицького, психоневрологічний інтернат, будинок культури, бібліотека.
А ще у селищі Стеблів з освітянських закладів функціонує професійно-технічне училище №39. Тут можна здобути професію водія, електрозварника, електромонтера, обліковця з реєстрації бухгалтерських даних, оператора з уведення даних в ЕОМ (ОМ), секретаря, слюсаря, токаря.
Уже на виїзді із селища, у корсунському напрямку, нашу увагу привернула оригінальна будівля у східному стилі. Виявляється це, колишня земська лікарня, яка і нині виконує свої функції.
Не дивлячись на святкові дні, амбулаторія загальної практики сімейної медицини №1 працювала. Чергова медсестра розповіла, що на фасаді раніше була викарбувана дата забудови земської лікарні. Та, наразі, віднайти заповітну цеглинку нам не вдалося.
Обійшовши навколо будівлі 5 разів (це щоб нічого не снилося) ми з детальнішими розпитуваннями направилися до бабусі, яка проживає по сусідству.
У густому вишняку мрійливо грілася під весняним сонечком старенька бабуся. Вона не знає, коли побудували лікарню, бо народилася на Алтаї. Мама була з Монастирищанського району. «Коли ми були маленькі, розповідає бабуся, нас депортували на Алтай. Тато помер, а мама весь час жила мрією повернутися до рідної оселі. Коли брата випроводжали в армію і не сподівалися, що це наша перепустка в Україну. Брат попав по розподілу в Україну, а після повернення з армії, перевіз нас до Стеблева. Хоч і не Монастирищина, та все ж, не чужина. Мама померла у Стеблеві. Вона так ні разу і не відвідала свого села. А я плекаю мрію (як колись мама) повернутися на Алтай, туди де пройшли мої дитячі роки». Ех, ностальжииииии!!!!!!!!!!
Наступного разу, як будемо у Стеблеві, треба відвідати наступні об’єкти:
1. Бази відпочинку у Виграївському лісі.
2. Флігель Головинських (пам’ятка садово-паркової архітектури ХVІІІ ст.).
3. Скеля Нечуя Левицького, Адама Міцкевича, скеля «Бурлачка», «Сфінкс», які височить над плесом Росі (обов’язково з екскурсоводом, бо самостійно уява не підкаже де шукати).
4. Старовинний корпус суконної фабрики.
5. Фірмовий магазин вищезгаданої суконки.
6. Кам’яну споруду цукроварні.
7. Могили батька і діда Івана Левицького.
8. Могилу Василя Кириловича Авраменка.
Відомі стеблівчани:
1. Олефір Голуб (Стеблівець) – малоросійський гетьман (1622-1623), спадкоємець Петра Конашевича-Сагайдачного.
2. Василь Кирилович Авраменко (1895-1981) – український балетмейстер, хореограф, актор, режисер, педагог. Його прах перепоховано в Стеблові у 1993р.
3. Іван Семенович Нечуй-Левицький
Телеекскурсія до музею Івана Семеновича Нечуя-Левицького
Про Державний літературно-меморіальний будинок-музей І.С.Нечуя-Левицького дивитись ТУТ.
Релігійні святині села Стеблів
Стеблів навесні
Стеблів за адміністративно-територіальним поділом – селище міського типу, тут проживає близько 3,5 тис. чоловік. Селище розташовується якось ніби зверху над Россю. Внизу річка, а довгі вулиці тягнуться паралельними лініями вздовж Росі. Місцеві жителі люблять свою річку, і навіть, коли запрошують до себе в гості, то говорять: «Приїжджайте до нас на Рось!». Ось так! А їхати і дійсно є куди. Неподалік селища, у сусідньому селі Виграїв розташовуються бази відпочинку й пансіонати різних організацій.
Вулицями Стеблева
Та повернемось до Стеблева. У своїх творах Іван Левицький, описуючи село, пише, що хати тут чималі, чисті, з світлицями, а народ не бідний, навіть заможний. І через більш як сто років, мені теж так здається. Немає тих занедбаних садиб, неприбраних угідь, як по інших селах. Або, принаймні, це не так кидається у вічі. Хоча, такий економічний стан пояснюється й тим, що Стеблів знаходиться за 16км від районного центру м.Корсунь-Шевченківського, а ще у селищі функціонує текстильна фабрика та мала гідроелектростанція.
Мала гідроелектростанція (будівництво розпочато у 30-і роки)
Стеблів – рай для археологів. На північно-західній околиці селища простяглися розгалуження Змієвого валу. Вал починається на околиці с.Сахнівки, тягнеться через с.Нетеребку й с.Гарбузин, потім – околицями Стеблева й с.Миколаївки аж до с.Москаленок. В.Б.Антонович у своїй праці «Археологическая карта Киевской губернии» (1895р.) стверджує, що на території селища містяться близько 40 курганів, один з яких називається Чорна могила. Кургани, як і інші пам’ятки, зокрема, «Грецька колонія», шестикутне городище доби бронзи, городище-майдан «Городок» неодноразово і у різні часи розкопувались і вивчались. Експонати археологічних розвідок поповнили колекції багатьох музеїв.
Історія. Вважається, що на місці теперішнього Стеблева або його околиць у 1030р. князь Ярослав Мудрий побудував фортецю Боровоград. Існує легенда, що притоки Боровиця та Хоробра, які впадають в самому селищі у річку Рось, були названі все тим же Ярославом Мудрим на честь хороброї боротьби руських воїнів і перемогою над кочовими племенами.
Скеля І.Нечуя-Левицького
Як і оборонне поселення Остер (с.Сахнівка), після однієї з навал монголо-татар, Стеблівська (Боровоградська) фортеця була зруйнована. Деякі історики вважають, що на місці Стеблева (район острова Замок) знаходилось руське укріплення Торчеськ, яке теж було зруйноване. Як би там не було, а вченими доведено, що міста-форпости по річці Рось за часів Київської Русі масово зводилися для захисту Київської держави з південного кордону від агресивних половців.
Мюнц Ж.А. Стеблів над Россю. 1781р. Місце фортеці ХІ-ХІІІст.
За часів польської експансії Стеблівський край був переданий королем Стефаном Баторієм козацькому старшині Тетері, який побудував у Стеблеві кріпость, з обох боків обніс її валом і ровом, спорудив невелику православну церкву. У 1616 році в Стеблеві проживало 100 міщанських і 400 козацьких родин.
З ХVІІ століття, внаслідок ослаблення Речі Посполитої, в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників, широко розгорнулася боротьба за соціальне та національне визволення. У селянсько-козацькому повстанні 1637 року, під проводом К.Скидана, брали участь і жителі Стеблева. Польсько-шляхетський уряд зміг зібрати проти повстанців військові сили, доручивши командування ними гетьманові Миколі Потоцькому, і антифеодальне повстання під селом Кумейки було придушене.
З 1648 року Стеблів стає сотенним містечком Корсунського полку. У складі Корсунського полку була і Стеблівська сотня, яка нараховувала два стеблівські курені: верхнєстеблівський і нижнєстеблівський.
З 1658 року, згідно з Гадяцьким договором, сотенне містечко Стеблів перейшло під володіння Федора Виговського (брата Івана Виговського), а у 1659р. – було у складі Корсунського староства.
Нова хвиля громадянської війни, (протигетьманський рух) спричинила події 1664р., коли Стеблів був оточений 20-ти тисячним польським каральним загоном Стефана Чарнецького, що діяв спільно з 15-тисячним татарським військом. Польські королівські сили мали придушити повстання, що вибухнуло у лютому-березні 1664 р. на Брацлавщині, і надати допомогу гетьманові Павлу Тетері, який тоді притримувався пропольської орієнтації. У різних історичних джерелах ця подія описується як Стеблівська трагедія. У липні 1664 р. «напали на Стеблів, його жителів забрали у полон, малих дітей та старих людей, котрі не надавалися до праці вбили («немовляток потоптали кінськими копитами»), а місто дощенту спалили [Majewski W. Powstanie kozackie 1664 r. (czerwiec–grudzień) // Studia i materiały do historii wojskowośći. – Warszawa, 1972. – T. XVIII. – Cz. II. – S. 148–199.]. Людські втрати оцінювалися у 15 тис., що для того часу є дуже значною демографічною катастрофою. Тоді ж було зруйновано і не відновлено православну церкву на острові Замок.
Ватажок повсталих, брацлавський полковник Василь Дрозденко, зазнав поразки, а вщент зруйнований Стеблів перейшов у володіння гетьмана Правобережної України Павла Івановича Тетері та його спадкоємців.
Після Андрусівського перемир’я 1667 року Стеблів ввійшов до складу Польщі. У 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаки, міщани та духівництво ухвалили на нараді у м.Фастів підняти антипольське повстання. Того ж року повстанське військо на чолі з полковником З.Іскрою звільнило Стеблів від шляхти. Під надійним захистом козаків містечко почало відроджуватись.
Після Прутського миру 1711 року Стеблів був подарований польському гетьману князю Йосифу Яблоновському. Так як і російський Лев Миколайович Толстой, син Йосифа Яблоновського (спадкоємець стеблівських маєтностей) – Микола, теж був цікавою і непересічною особистістю. Відрікшись від польської національності, розмовляв виключно українською мовою, одягався за селянським звичаєм, чумакував разом з чумаками, сам продавав увесь крам на ярмарку, а під час весняно-польових робіт, нарівно з селянами, обробляв землю, за що стеблівці його дуже поважали. Одружений не був. Після смерті Миколи Яблоновського, у 1795 році маєтності перейшли у спадок найближчим родичам – князям Воронецьким, а у 1812 році – Герману Онуфрійовичу Головинському. У 1846 році Зенон (Захар) Головинський, який володів маєтностями у с.Великі Прицьки, докупив у свого дядька трохи стеблівських маєтностей. Внаслідок бурхливого розвитку промислових потужностей Стеблева у 1847 році Захар Головинський приймає рішення перевести сюди, засновану ним у 1817 році у с. Великі Прицьки, суконну фабрику.
Адміністративні приміщення бавовняно прядильно-ткацької фабрики (бувша суконка)
На кінець ХІХ ст. Стеблів почергово належав росіянину Паншину, а на початку ХХ ст.. – росіянинам Бондареву і Талантову, княгині О.Лопухіній.
З кінця ХІХ ст. у селищі нараховується 822 двори, 5658 жителів (2737 чол. і 2921 жінок.), діяла православна Свято-Преображенська церква, католицька каплиця (приписана до Лисянського приходського костьолу), 5 єврейських молитовних будинків, народне училище, приймальна дільниця, аптека, суконна фабрика, чавуноливарний завод, 2 цегляних заводи, крупчатка, 6 водяних і багато вітряних млинів, бурякоцукровий і рафінадний заводи.
У лютому 1918 року в Стеблеві встановлено радянську владу. Під час громадянської війни (1918-1921) тут проводили бойові дії загони С.Петлюри, Ф. Гребенка, Н.Махна, Г.Котовського, С.Федоренка. Не оминули селище і лихоліття сталінських репресій та голодоморів. В пам'ять про геноцид українського селянства у Стеблові споруджено пам’ятник жертвам голодомору.
У роки Великої Вітчизняної війни на території Стеблева точилися жорстокі бої Корсунь-Шевченківської битви (у нім. архівах – Черкаський котел). Битва закінчилась поразкою фашистів, хоча, все ті ж німецькі джерела стверджують, що перемога була за ними. На в’їзді до селища Стеблів, символізуючи кільце наступу радянських воїнів, встановлено монументальну споруду.
7,5-метрове залізобетонне кільце - символ оточення німецьких частин
Селище визволено від німецьких загарбників 16 лютого 1944 року. На честь визволителів, полеглих у роки Великої Вітчизняної війни, на території селища (біля музею І.С. Левицького) встановлено пам'ятник.
Вікопомним є й те, що радянські парламентери А.Савельев, А.Смирнов і О.Кузнєцов вручали фашистському командуванню ультиматум про капітуляцію саме в Стеблеві.
Наразі, у селищі працюють гідроелектростанція, бавовняна прядильно-ткацька фабрика, завод продовольчих товарів, сільськогосподарські підприємства: СТОВ «АФ Рось» та ПП «Росинка-2», селищна лікарня, середня школа ім.І.С.Нечуя-Левицького, психоневрологічний інтернат, будинок культури, бібліотека.
Через дорогу, напроти музею знаходиться школа ім. І.С.Нечуя-Левицького
А ще у селищі Стеблів з освітянських закладів функціонує професійно-технічне училище №39. Тут можна здобути професію водія, електрозварника, електромонтера, обліковця з реєстрації бухгалтерських даних, оператора з уведення даних в ЕОМ (ОМ), секретаря, слюсаря, токаря.
Уже на виїзді із селища, у корсунському напрямку, нашу увагу привернула оригінальна будівля у східному стилі. Виявляється це, колишня земська лікарня, яка і нині виконує свої функції.
Не дивлячись на святкові дні, амбулаторія загальної практики сімейної медицини №1 працювала. Чергова медсестра розповіла, що на фасаді раніше була викарбувана дата забудови земської лікарні. Та, наразі, віднайти заповітну цеглинку нам не вдалося.
Машина швидкої допомоги для екстрених викликів
Обійшовши навколо будівлі 5 разів (це щоб нічого не снилося) ми з детальнішими розпитуваннями направилися до бабусі, яка проживає по сусідству.
У густому вишняку мрійливо грілася під весняним сонечком старенька бабуся. Вона не знає, коли побудували лікарню, бо народилася на Алтаї. Мама була з Монастирищанського району. «Коли ми були маленькі, розповідає бабуся, нас депортували на Алтай. Тато помер, а мама весь час жила мрією повернутися до рідної оселі. Коли брата випроводжали в армію і не сподівалися, що це наша перепустка в Україну. Брат попав по розподілу в Україну, а після повернення з армії, перевіз нас до Стеблева. Хоч і не Монастирищина, та все ж, не чужина. Мама померла у Стеблеві. Вона так ні разу і не відвідала свого села. А я плекаю мрію (як колись мама) повернутися на Алтай, туди де пройшли мої дитячі роки». Ех, ностальжииииии!!!!!!!!!!
Хатинка бабусі з Алтаю
Наступного разу, як будемо у Стеблеві, треба відвідати наступні об’єкти:
1. Бази відпочинку у Виграївському лісі.
2. Флігель Головинських (пам’ятка садово-паркової архітектури ХVІІІ ст.).
3. Скеля Нечуя Левицького, Адама Міцкевича, скеля «Бурлачка», «Сфінкс», які височить над плесом Росі (обов’язково з екскурсоводом, бо самостійно уява не підкаже де шукати).
4. Старовинний корпус суконної фабрики.
5. Фірмовий магазин вищезгаданої суконки.
6. Кам’яну споруду цукроварні.
7. Могили батька і діда Івана Левицького.
8. Могилу Василя Кириловича Авраменка.
Відомі стеблівчани:
1. Олефір Голуб (Стеблівець) – малоросійський гетьман (1622-1623), спадкоємець Петра Конашевича-Сагайдачного.
2. Василь Кирилович Авраменко (1895-1981) – український балетмейстер, хореограф, актор, режисер, педагог. Його прах перепоховано в Стеблові у 1993р.
3. Іван Семенович Нечуй-Левицький
Телеекскурсія до музею Івана Семеновича Нечуя-Левицького
Про Державний літературно-меморіальний будинок-музей І.С.Нечуя-Левицького дивитись ТУТ.
Релігійні святині села Стеблів