 Іван Семенович Нечуй-Левицький (1834-1918) – педагог, письменник, автор підручників з української мови народився 13 листопада 1834 р. в містечку Стеблеві колишнього Канівського повіту Київської губернії (тепер смт Корсунь-Шевченківського району Черкаської області). Батько Семен Степанович Левицький був там священиком, як і дід, і прадід, і цілий ряд предків, записаних у поминальнику церкви. Їхні могили й сьогодні можна побачити на місці, де вона колись стояла.
Семен Левицький цікавився українською історією та фольклором, мріяв про народну освіту, організував школу для селянських дітей. Значною мірою під впливом батька Іван ще в дитинстві прилучився до романтичного минулого стародавньої України.
Здобувати грамоту хлопчик розпочав у Богуславському духовному училищі. По його закінченні батько відвіз 14-річного сина в науку до Київської духовної семінарії.
І. С. Нечуй-Левицький згадував, що досить рано ознайомився з творчістю Т. Шевченка: «Кобзар я прочитав ще хлопцем і він мене дуже вразив своєю високою поезією і народністю в поезії» [Нечуй-Левицький І. С Зібр. творів: У 10 т. К., 1968. Т. 10. С 7]. Він жадібно читав книжки з батькової бібліотеки: історію М. О. Маркевича і Д. М. Бантиш-Каменського, літопис Самовидця та ін. Особливо захопився всесвітньою літературою, що спонукало до поглибленого вивчення французької і німецької мов. Так з'явилася можливість читати твори в оригіналі. Саме тоді майбутній письменник відчув смак до літературної творчості.
В першому класі семінарії з рук у руки передавалися книжки українською мовою, нелегально поширювалися вірші Т. Г. Шевченка в рукописах. Усе це сприяло формуванню світогляду юнака, зростанню національної свідомості, закладеної ще в батьківській хаті.
Закінчивши успішно у 1859 р. семінарію, Іван Левицький як один з найкращих учнів отримав направлення до Київської духовної академії. Але через хворобу не зміг продовжити навчання й повернувся до рідного Стеблева. Одужавши, працював учителем Богуславського духовного училища, готувався до вступу в духовну академію, до якої і був зарахований 1 вересня 1861 р.
Початок навчання в академії припадає на час скасування кріпацтва. Епоха реформ сприяла посиленню національно-культурного руху в Україні, пробудженню інтелектуальних і моральних сил у всіх сферах громадсько-політичного життя. Уже наприкінці 50-х років вийшли два томи «Записок о Южной Руси» П. О. Куліша, друкувалися твори Марка Вовчка, а в 1860 р. – «Кобзар» Т. Г. Шевченка. У 1861 – 1862 pp. в Петербурзі було започатковано перший український журнал «Основа», який об'єднував навколо себе новонароджені Громади, що виникали одночасно в різних містах України, зокрема в Києві, Одесі, Полтаві, Харкові, Чернігові тощо. Узявши від кирило-мефодіївців ідеї культурництва й народолюбства, члени українських Громад визначили суть своєї діяльності серед українського народу як науково-просвітницьку й педагогічну.
Члени Київської громади, передусім студенти Київського університету, були частими гостями в студентів духовної академії, де разом співали українських пісень, читали вірші Тараса Шевченка. Під час зустрічей точилися гарячі суперечки з суспільних питань, дебатувалися літературні новини. Своїм коштом молоді люди передплачували журнали «Современник», «Русское слово», «Русский вестник», «Основа».
В «Основі», зокрема, порушувалися важливі злободенні питання культурного, освітнього, національного й суспільного розвитку України та українського народу, друкувалися твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, П. О. Куліша, М. І. Костомарова та ін.
У такій атмосфері студент Левицький намагався взяти все корисне від академічної науки, вивчав історію, літературу, стародавні й сучасні мови, наполегливо займався самоосвітою. Публікації в «Основі» допомагали молодому богословові вирізнити національну справу із загального комплексу ідей часу й розглядати її в аспекті не лише рівноправності націй, а й здобуття права рідного народу на національну освіту. Очевидно, що саме тоді в нього остаточно сформувався світогляд.
Під впливом прочитаного в «Основі» і творчості Т. Г. Шевченка Іван Левицький вирішує стати письменником. Цікавим є той факт, що ще студентом він почав писати українською мовою для цього часопису: «Об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько» [Нечуй-Левицький І. С Зібр. творів: У 10 т. Т. 10. С. 17], – згадував він пізніше. Із стін академії він вийшов у 1865 p., будучи готовим присвятити життя відродженню національних інтересів рідного народу.
Молодий педагог дістав призначення до Полтавської духовної семінарії на посаду вчителя російської словесності. Причому відразу викликав до себе особливий інтерес у вихованців. Глибоке знання свого предмета, ерудованість, оригінальність поглядів на життя, висока культура, підкреслена повагою до учнів, – усе це вирізняло його серед інших учителів.
Не шкодуючи сил і часу, Іван Левицький прагнув розвивати у вихованців демократичні погляди на суспільно-політичні явища, прищеплював їм потяг до самостійного мислення, творчої праці, пробуджував почуття національної свідомості. На своїх уроках читав твори Т. Г. Шевченка, дозволяв розмовляти й писати українською мовою, заохочував до вивчення українського фольклору. «Пам'ятаю, – згадував його учень І. А. Зубковський, – як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його „Три літа". Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали».
Такий підхід до навчання й виховання семінаристів можна назвати більш ніж сміливим, і цього не могло не помітити керівництво семінарії. Адже це був період суворої заборони всього українського. Саме тоді І. С. Левицький створив першу повість «Дві московки», про що згадував пізніше у своєму життєписі: «Писати повісті я почав ще, як був на службі у Полтаві. „Основа" і „Кобзар" Шевченків навели мене на думку, що мені треба писати по-українськи» [Нечуй-Левицький І. С Зібрання творів: У 10 т. 1968. Т. 10. С. 17]. А писати українською мовою і працювати в духовній семінарії – це були на той час речі несумісні. «Я знав, – продовжував Іван Семенович, – що мені не вдержатись в духовній семінарії, як я буду писати по-українськи». Молодий педагог подав заяву на звільнення й почав готуватися до екзамену на звання вчителя гуманітарних предметів у гімназії, шукати нового місця уже у світських навчальних закладах. У квітні 1866 р. він дістав призначення до м. Калуша, а через рік перейшов вчителем словесності до м. Седлеця, де і працював до 1873р.
Працюючи в Польщі, І. С. Левицький намагався підтримувати тісні стосунки із земляками-українцями. Так, із Седлеця їздив до Варшави, де тоді мешкала група українських діячів. Зокрема в листі до українського письменника і громадського діяча О. М. Огоновського він повідомляв: «Перебуваючи в Седлеці, я прочував, що в Варшаві живуть П. О. Куліш з жінкою Ганною Барвінок та В. М. Білозерський. Я побував у їх і познайомився з ними. Ця знайомість додала мені моральної сили на чужині, мені було з ким відвести душу». Іван Семенович бував і у Львові, де активно друкувався в журналі «Правда» під псевдонімом І. Нечуй. У 1868 р. там були надруковані повість «Дві московки», етнографічна розвідка «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», оповідання «Гориславська ніч або рибалка Панас Круть». Наступного року «Правда» опублікувала його роман «Причепа».
Як у перших своїх творах, так і в наступних, письменник-просвітник гостро засуджував русифікаторську політику царського уряду, на переконливих прикладах демонстрував її наслідки. Учні з народного середовища, вступивши до зрусифікованої школи морально чистими й духовно здоровими, часто виходили з неї спустошеними, зневажливо ставилися до своїх батьків та їхньої мови, родинних традицій і народних звичаїв («Дві московки», 1868; «Причепа», 1869).
На шпальтах галицьких часописів І. С. Нечуй-Левицький постав як палкий поборник розвитку національної школи в Україні. Так, у статті «Органи російських партій» (1871) він обурювався політикою царського уряду, в результаті якої українську мову вигнано з тих шкіл, де вона була запроваджена. Власті «забороняли видавати Євангелію на українському язикові, а цензура пропускала, може, двадцяту книжку, і то нікчемну», і «запанувала політика обрусенія» [Основа (Львів). 1871. № 32. С 48]. Український народ, вважав автор, поставлено перед проблемою задоволення духовних потреб тільки через російську мову, чужу літературу й культуру. Мета такої великодержавної шовіністичної політики зрозуміла: «Московщина має собі за ціль вбити українську національність, вбити нашу літературу, не даючи нам народних шкіл».
Царський уряд розраховував, зазначав педагог, що коли «поляки, німці, українці заговорять по-великоруській, то вже й стане одна, ціла, велика на півсвіту (держава. – Авт.), яка ніколи не розпадеться, бо дуже міцно зшита адміністрацією на великоруськім язиці, великоруськими школами і великоруською літературою» [Основа (Львів). 1871. № 32. С 48]. Такий підхід у політиці є великою помилкою, тому що «силування до язика великоруського і воєнна диктатура для „обрусенія" тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний рух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії ті народи, які попереду не були ворогами для неї» [Основа (Львів). 1871. № 35. С 111].
Наприкінці 1860-х років Іван Семенович став дуже популярним серед галицьких громадських і культурних діячів. Вони активно обговорювали питання про необхідність залучення його як здібного й талановитого педагога та відомого на той час письменника-просвітника до роботи у Львівському університеті на посаді завідувача кафедри української мови і літератури. З різних причин такого призначення не сталося.
І. С. Нечуй-Левицький виношував плани залишити Польщу й шукав собі місця в Києві чи інших великих містах України. Однак доля закинула його до Кишинева, куди друзі давно запрошували на роботу. З 1873 р. він викладав російську і старослов'янську мови та логіку в Кишинівській чоловічій гімназії. Педагогічний колектив складався в основному з українців (більшість – колишні члени Київської та Харківської громад). Тож І. С. Нечуй-Левицький потрапив до кола близьких за духом людей. Гімназію тоді очолював Ф. О. Вороний – випускник Київського університету, активний діяч Київської громади початку 1860-х років, один з ініціаторів першої недільної школи в Києві (1859), з яким Іван Семенович був знайомий ще за студентських років. В особі цієї людини він знайшов однодумця, який підтримував його передові педагогічні погляди.
Кишинівський період педагогічної діяльності І. С. Нечуя-Левицького вирізняється винятковою працьовитістю і творчим підходом до справи. Учитель словесності звертав увагу на розумовий розвиток учнів, на необхідність свідомого засвоєння ними програмного матеріалу. Особливу роль він відводив практичному студіюванню предмета, розвиткові мови вихованців, навчання їх зв'язного мовлення. Про це свідчить значна кількість самостійних творчих робіт, глибокий аналіз їх учителем. Він прагнув навчити гімназистів образно мислити, сприймати й відчувати природу, малювати словесний портрет і розуміти психіку людини. Як класний наставник, відвідував їх удома, на квартирах, цікавився побутом, умовами життя. «При посещении квартир, – написав він у звіті, – особенно поражает бедная обстановка некоторых учеников, даже живущих у родителей и родственников» [ЦЦІА Молдови. Ф. 156, оп. 1, спр. 2, арк. 86].
Людяність, батьківське піклування про учнів, відповідальне ставлення до своїх обов'язків виявляються в річних звітах педагога. Він високо оцінював роль сім'ї у вихованні дітей, дбав про розвиток у них культури спілкування, про доброзичливі взаємини одне з одним.
Гімназисти любили уроки свого словесника, завжди з теплотою говорили про нього. Пізніше згадували, як на уроках він ознайомлював їх з творами Тараса Шевченка, інших українських письменників, іноді читав власну прозу, спілкувався українською мовою. Для цього були потрібні неабияка громадянська мужність, велика національна гідність, любов до рідної мови, історії, культури.
Отже, невипадково Іван Семенович потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном», і тільки захист директора гімназії та інших впливових осіб допоміг йому уникнути репресій.
Під час святкування 75-річчя Кишинівської гімназії законовчитель І.М.Лашков (автор історії навчального закладу) у своїй промові назвав кілька вчителів, дорогих гімназії, імена яких учні називають з благоговінням. Серед них – І. С. Левицького.
Керівництво гімназії цінувало педагога, постійно заохочуючи його морально й матеріально. Наприкінці 1874 р. він отримав за вислугу років чин титулярного радника, а за успіхи в роботі його нагородили орденом Святого Станіслава II ступеня. Через деякий час І. С. Нечуй-Левицький став колезьким радником, а в 1880 р. – статським радником. Крім того, в 1882 р. його відзначили «за отличную усердную службу и особые труды» орденом Святої Анни II ступеня.
На початку 1870-х років, коли відновила свою активну діяльність Київська громада, відкривши Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства (1873–1876), Іван Семенович співпрацював з киянами. Його обрали членом Відділу.
Важливим моментом у біографії письменника були тісні зв'язки з видатними діячами української культури – М. П. Старицьким, М. В. Лисенком, М. Л. Кропивницьким та ін.
У другій половині 70-х – на початку 80-х років творчість Івана Нечуя-Левицького досягає найвищого розвитку. Саме в цей час виходять друком його найкращі твори: «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», велика повість «Хмари», повість-хроніка з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки», історична розвідка «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» тощо. У львівському журналі «Правда» він продовжував публікувати свої критичні статті з українських питань, зокрема про національну школу.
У статті «Своєчасне літературне прямування» (1878) просвітник звинувачував російське самодержавство в занепаді освіти в Україні, ставлячи економічне становище українського народу в пряму залежність від його «непросвітності і темноти». «Україна щодо просвіти була забута руськими царями», – твердив Іван Семенович. Починаючи з XVII ст. «на Україні просвіта падала, і не один петербурзький цар не квапився її піддержати вищими та середніми школами» [Правда. 1878. № 2. С. 128]. На думку І. С. Нечуя-Левицького, якщо не розвивається освіта в Україні, зокрема не діють школи з навчанням рідною мовою, то в краю погана перспектива, «перспектива темна, як ніч».
Гніт Росії над цілим народом, його мовою, історією викличе протест і ненависть до неї, бо «хто з нас буде любити того, хто зв'язує нам руки, суне на нас свою мову, виганяє з України нашу українську національність, забороняє нам любити свій народ, дбати про його просвіту» [Правда. 1878. № 2. С. 128]. Все можна вирішити, надавши українському народові, його мові й літературі рівні права з російськими. «Росія повинна прийняти український язик під свою оборону на рівні з великоруським язиком, повинна дати йому таке саме право, як і великоруському, повинна завести його в народні школи, в гімназії, в духовні та учительські семінарії, в університети...» [Правда. 1878. № 2. С. 128].
У 1885 р. через стан здоров'я Іван Семенович змушений був залишити педагогічну працю. Після виходу у відставку він оселився в Києві, де почав активні змагання за українську мову, українську школу в складі Київської громади, яка знову відновила свою діяльність, згуртувавшись навколо часопису «Киевская старина» (1882–1906). У ці роки, крім видавничих справ, громадівці працювали над створенням українського словника, складанням українського правопису, унормуванням української літературної мови, написанням підручників для української школи тощо.
І. Нечуй-Левицький – активний учасник усіх цих заходів. У його статтях і творах, як і раніше, звучав протест проти національних утисків; вони, як і раніше, пройняті турботою про розвиток національної школи, запровадження в ній рідної мови як викладової. У статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) на прикладах Австрії й Німеччини автор розкрив причини національних рухів, які є природною реакцією на національне гноблення. Визвольні змагання поневолених народів він вважав справедливою боротьбою. Відкриття шкіл з рідною мовою викладання, вільний розвиток національних мов і літератур – законне право кожного народу, який хоче бачити себе цивілізованим серед інших націй світу.
Про шкоду, якої завдала розвиткові української нації політика «обрусенія», «з якими труднощами сполучено просвітнє діло як для вчителів, так і для школярів», розповів педагог у статті «Російська народна школа на Україні» (1889). Посилаючись на свій практичний досвід і спостереження, він назвав практику та методи навчання українських дітей російською мовою шкідливими, «фальшивою педагогічною системою». Причому вчителі, аби навчити дітей читати, писати й розв'язувати задачі, змушені виконувати ту саму роботу двічі, спочатку українською мовою, а потім російською. Учні початкової школи не спроможні зрозуміти й засвоїти поняття, викладені чужою, а не материнською мовою. «Вчити дітей азбуці і разом з тим російській мові – се щось таке чудернацьке, що будуть брехати з дива навіть європейські собаки, не то що гомонітимуть порядні люде». Якщо дотримуватися такої системи навчання, «йде багато часу і йде дурнісінько», створюються нездоланні перешкоди для правильного природного розвитку учнів. Якби вони навчались українською мовою, зауважує автор статті, «сьому всьому можна навчитись вдвоє швидше і краще, а зайва година і не одна марнується ради російської мови та російських шкільних книжок».
Разом з тим педагог ніколи не був проти вивчення російської мови (як і інших) і викладання її в українській школі. Але це слід здійснювати розумно, з урахуванням вікових особливостей дітей, а не насильницьким методом. Початкове ж навчання необхідно проводити тільки рідною мовою.
Однак імперська педагогіка такого підходу не визнавала. «Офіційним педагогам, – пише І. С. Нечуй-Левицький у статті „Педагогічна проява в народній школі" (1893), – прийшла думка неначе зумисно ще більше потемнити педагогічне діло в народних українських школах» [Правда. 1893. № 57. С. 143]. І все тому, що царський уряд розглядає педагогіку як частину шовіністичної політики. «Се не тільки радикальна помилка, це просто абсурд, велика дурниця якоби мудрих політиків. Школа поперед усього повинна бути школою» [Правда. 1893. № 57. С. 143]. У цій статті Іван Семенович досить прискіпливо і грунтовно аналізує російські підручники, за якими навчали українських дітей у народних школах. На переконливих прикладах доводить їхню непридатність для цього і робить висновок про те, що для українських букварів, граматок, читанок необхідно брати матеріал, близький і зрозумілий учням. Це насамперед зразки усної народної творчості, а також твори українських письменників, зокрема Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського.
У статті «Школа повинна бути національна» (1911) І. С. Нечуй-Левицький, спираючись на останні досягнення психологічної науки, доводить антипедагогічність початкового навчання нерідною мовою. Підкоряючись шкільній русифікаторській системі навчання, дитина змушена чинити насильство над собою і своєю природою. Внаслідок цього запас знань, здобутих у ранньому дитинстві, на основі якого має продовжуватися її розвиток, не поповнюється, а, навпаки, втрачається. Нові слова, які належать до знайомих понять, постають у якомусь новому, неприродному світлі й вигляді, вносять плутанину в той імперичний досвід, з яким маленький учень прийшов до школи. Розвиток його в такому разі відбувається вкрай повільно й пасивно. Педагог неодноразово наголошував на тому, що спочатку необхідно навчати й виховувати дітей на матеріалі близькому, зрозумілому, на поняттях, сприйнятих і засвоєних у процесі життєвого, хоч і незначного досвіду. А той матеріал, який сприймається важко, тим більше російською мовою, давати пізніше, коли діти будуть до цього підготовлені: «Науку з дітьми треба починати од простого й суцільного, само по собі дуже відомого для дітей і потім згодом переходити – до складного й штучного, од реальних предметів, од натурального – до наднатурального й спірітуального, наприклад, в релігії» [Дніпрові хвилі. 1911. № 15. С. 209].
Необхідно, щоб національна школа не лише давала знання, а й прилучала учнів до духовного надбання народу, його звичаїв, традицій, культури, історії. Бо то є «склад і скарбниця, в котрі заховується його (народу. – Авт.) духовний і розумовий скарб. Цей скарб передавався в цілі ряди віків і дійшов до нашого часу, не втративши своєї високої ціни і значення» [Дніпрові хвилі. 1911. № 15. С. 209].
Вивчення мови, на думку педагога, має не лише передбачати засвоєння орфографічних і синтаксичних правил, а й виховувати любов і повагу до рідної мови, її краси й неповторності. Українська школа повинна мати свої підручники, які б відповідали основній меті національного виховання – формуванню в дітей і молоді патріотичної свідомості, громадянських поглядів і переконань, допомагати успадковувати духовні надбання українського народу.
В київський період І. С. Нечуй-Левицький написав і видав велику кількість творів: повісті «Чортяча спокуса» (1885), «Старосвітські батюшки та матушки» (1885), «Пропащі» (1886), «Над Чорним морем» (1891), «Не той став» (1896), оповідання «Старі гультяї» (1898), «Живцем поховані» (1898), «Без пуття» (1900) та багато інших.
У 1880-ті роки письменник зблизився з І. Я. Франком, І. М. Белеєм та іншими прогресивними діячами Галичини. У 1885 р. Іван Якович відвідав його в Києві. І. С. Нечуй-Левицький неодноразово надсилав свої твори І. М. Белею для друкування в журналі «Діло» або в додатках до нього. В листі до Івана Михайловича (13 лютого 1902 р.) він згадував, як «передніше шістнадцяти років з'їздив двічі на води в Щавницю, і, їдучи в Карпати і вертаючись, кожний раз заїжджав до Львова на три й на чотири дні на одпочинок, і пригадався, як з вами й д. Франком ходили на Замкову гору».
У цей період Іван Семенович зажив великої слави як український письменник. У 1894 та 1904 pp. прогресивна громадськість України відзначала (відповідно) 25-річчя та 35-річчя його літературної діяльності. Зокрема, на святкування 35-річчя прибули М. М. Коцюбинський, О. С. Маковей, Панас Мирний, М. В. Лисенко, М. П. Кропивницький, В. Г. Короленко, О. О. Потебня, Д. І. Яворницький та ін. Свої вітання надіслали І. Я. Франко, М. М. Аркас, московський журнал «Русская мысль». Були гості з Польщі, Галичини й Буковини. Ювіляр отримав близько двохсот вітальних адрес і телеграм, що надійшли з різних куточків Росії, з Варшави, Відня, Кракова, Парижа, Праги.
Урочистості проходили як широка національна маніфестація. Відбулися серйозні дебати з приводу тяжкого становища української мови й літератури. Результатом дебатів стала резолюція, яку підписали понад триста осіб. У ній, поряд з вимогою надати можливість користуватись українською мовою в літературі, ставилося питання про національну школу для українського народу. Те, що він позбавлений книжки і школи рідною мовою, спричинює його темноту й безграмотність, знижує духовні сили, затримує економічний розвиток.
Письменник і громадський діяч доклав багато праці для зростання молодих літературних сил і серед них – М. С. Грушевського, Н. І. Кобринської, С.О.Єфремова та ін. Його неодноразово обирали почесним членом різних наукових товариств, зокрема таких, як Львівське товариство ім. Т. Г. Шевченка, «Руська Бесіда», «Руське Педагогічне Товариство», Київське літературно-артистичне Товариство тощо.
У київський період Іван Семенович як член української Громади багато уваги приділяв вшануванню пам'яті Тараса Шевченка. Так, 1906 р. він написав статтю «Сорок п'яті роковини смерті Шевченка», надрукувавши її в журналі «Шершень». А невдовзі він став одним з ініціаторів організації Товариства охорони та благоустрою могили Кобзаря в Каневі, був автором його статуту. Проте створення Товариства не дозволила офіційна влада.
На початку XX ст. І. С. Нечуй-Левицький – активний учасник полеміки, викликаної обґрунтуванням й усталенням норм літературної мови, впорядкуванням і узгодженням українського правопису. Цій проблемі він присвятив дві великі праці – «Сьогочасна часописна мова на Україні» (1907) та «Криве дзеркало української мови» (1912).
Потреба створення єдиної літературної мови, її правопису, турбота про відкриття національної школи спонукали великого письменника, педагога-просвітника братися за підготовку навчальних книжок. У 1914 і 1915 pp. побачив світ його підручник «Граматика української мови» у двох частинах. Перша має назву «Етимологія» (за науковою термінологією того часу) і складається з фонетики й морфології української літературної мови. У другій – «Синтаксис» – розглядаються просте і складне речення, що передбачалося шкільною програмою.
При складанні підручника Іван Семенович опрацював і використав граматики різних авторів – Мелетія Смотрицького, Ф. І. Буслаєва, Є.К.Тимченка, Г. П. Шерстюка та ін. Граматика побудована за дедуктивним методом, що панував тоді в методиці викладання мови, – спочатку подавалося правило, а потім воно ілюструвалося прикладами. Майже до кожного правила чи розділу пропонувалися вправи, що, до речі, не завжди робили інші укладачі українських граматик.
Ретельно дотримувався педагог і принципу поєднання навчання з вихованням. Широке використання прикладів з українських казок, прислів'їв, приказок, загадок, народних пісень, ігор, звичаїв, обрядів, прикмет сприяло вихованню поваги до народу, його традицій, звичаїв, формуванню найкращих моральних рис людини.
Сьогодні «Граматика української мови» І. С. Нечуя-Левицького є бібліографічною рідкістю. Сучасним мовознавцям вона могла б допомогти в дослідженні історії підручникознавства та історії методики навчання української мови.
Незважаючи на хворобу й похилий вік, І. С. Нечуй-Левицький продовжував літературну і громадську діяльність. В Інституті рукописів НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються його «Сільські й міські сюжети для оповіданнів, пейзажі й характеристики» (1909–1914), «Сільські мотиви. Пейзажі, типи й характеристики» (1914). Тут же – фольклорні нотатки.
У важкі роки Першої світової війни та Жовтневого перевороту письменник змушений був боротися за виживання в прямому розумінні цього слова. Літературних гонорарів він не отримував, мешкав у холодній хаті, часто голодував. Покинутий своїми прихильниками, не маючи сім'ї, вистоював у довжелезних чергах за хлібом чи гасом під дощем, у мороз і холод. Зрештою, тяжко захворів і потрапив до жахливої Дехтярівської богадільні на Лук'янівці, де «людей морено було і голодом і холодом» [Грінченкова М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. 1924. № 4. С. 126]. Тут 2 квітня 1918 р. Іван Семенович і помер. Поховали його на Байковому кладовищі.
У 1927 р. було знято кінокартину «Микола Джеря» за мотивами однойменної повісті І. С. Нечуя-Левицького, а в 1928 р. – фільм «Василина» за повістю «Бурлачка». За мотивами комедії «На Кожум'яках» (переробленої М.П.Старицьким) створено фільм «За двома зайцями», який і сьогодні не сходить з екранів. У 1928 р. в Києві було організовано велику виставку, присвячену письменникові-педагогові, а в 30-ті роки видано 11-томник його творів.
У 1965–1968 pp. видавництво «Наукова думка» підготувало десятитомне зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького. Деякі з них було опубліковано вперше і разом з листами вони додають чимало нового до нашого уявлення про світлу постать невтомного педагога-гуманіста. За півсторіччя невпинної й натхненної праці він написав понад п'ятдесят творів, серед них – короткі оповідання й епічні повісті, комедії та історичні драми, художньо-етнографічні дослідження, науково-педагогічні й літературно-критичні статті, театральні рецензії і мовознавчі розвідки.
На батьківщині Івана Семеновича, в с. Стеблеві Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, 27 листопада 1960 р. було відкрито літературно-меморіальний музей, у 1968 р. споруджено пам'ятник, автором якого є народний художник України Г. Н. Кальченко.
Не можна не погодитись із І. Я. Франком, який свого часу назвав письменника «колосальним, всеобіймаючим оком України».
Праці:
1. Нечуй-Левицький І. С. Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності // Правда. 1868. № 35-47; 1874. № 16, 17; 1876. № 8–13.
2. Нечуй-Левицький І. С. Органи російських партій // Основа. 1871. Ч. 28–30, 32, 33, 35, 36, 38–41.
3. Нечуй-Левицький і. Сьогочасне літературне прямування // Правда. 1878. № 2.
4. Нечуй-Левицький і. Педагогічна проява в російській народній школі // Правда. 1893. № 57.
5. Нечуй-Левицький і. Російська народна школа на Україні // Правда. 1899. Т. 1. № 2–3.
6. Нечуй-Левицький І. С. З давніх часів: Про гетьмана Богдана Хмельницького. X., 1902.
7. Нечуй-Левицький І. Сьогочасна часописна мова на Україні // Україна. 1907. №1,2.
8. Нечуй-Левицький І. Наша історія // Народне слово. 1909. № 3. Нечуй-Левицький І. Школа повинна бути національна // Дніпрові хвилі. 1911. № 12–17.
9. Нечуй-Левицький І. С. Криве дзеркало української мови. К., 1912. Нечуй-Левицький І. Граматика українського язика. Ч. 1: Етимологія. Для двох нижчих класів гімназії та для двокласних, трьохкласних недільних шкіл. К., 1914.
10. Нечуй-Левицький І. Граматика української мови. Ч. 2: Синтаксис. К., 1915.
11. Нечуй-Левицкий И. Книжный украинский язык // ІР НБУВ. Ф. 1, № 27798, арк. 1–4.
12. Нечуй-Левицький і. Напутіння й навчіння для українських селян // Там само. № 27793, арк. 1–3.
13. Нечуй-Левицкий И. Странный взгляд на украинский учебник // Там само. № 27792, арк. 1–4.
Література:
1. Вільхівський Б. (Грінченко Б.) Іван Ле-вицький // Буковина. 1894. № 13–16.
2. Єфремов С. Іван Нечуй-Левицький. К., 1924.
3. Грінченкова М. Спогади про Івана Нечуя-Левицького // Україна. 1924. № 4.
4. Мироненко М. І. І. С. Нечуй-Левицький. X., 1930.
5. Бернштейн М. До характеритики світогляду раннього І. С. Нечуя-Ле-вицького // Рад. літературознавство. 1966. № 1.
6. Тараненко М. Л. До характеристики Сідлецького періоду творчої біографії І. Нечуя-Левицького // Рад. літературознавство. 1971. № 6.
7. Іванченко Р. Г. Нарис життя і творчості: Літературний портрет І.С.Нечуя-Левицького. К., 1980.
8. Хаврусь С. Л. З богуславських криниць: До біографії І. Нечуя-Левицького // Укр. мова і література в школі. 1987. № 2.
9. Жовтобрюх М. А. Українська граматика І. С. Нечуя-Левицького // Мовознавство. 1989. № 1.
10. Заклинський М. У мене перед очима: Із неопублікованих спогадів про І. С. Нечуя-Левицького // Літ. Україна. 1992. 18 черв.
11. Побірченко Н. С Проблеми національного виховання в творчості І. С Нечуя-Левицького. К., 2000.
Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.501-510. |