Педагогічне
краєзнавство

Краєзнавча розвідка розпочалася з детального вивчення карти. Так як сільськими дорогами добиратися туди не хотілося, було вирішено рухатися по найбільших автошляхах (так як автобус їздить).

Маршрут склався такий: Умань-Сміла-Городище-Корсунь-Сахнівка. Дорога виявилась хоч і довгою та не складною, особливо до Корсуня. Дорожні служби полатали трасу, тож їхати весняним сонячним днем – одне задоволення. Але на під’їзді до Корсунь-Шевченківського стало зрозуміло, що дороги тут не латали з часів знаменитої битви. Трохи поблудивши корсунськими «окопами», порозпитувавши місцевих жителів (дуже ґречними і приязними виявлялися чоловіки) я доїхала до цукрового заводу, потім через переїзд, а далі за вказівниками до Сахнівки.
 
Поспілкувавшись по дорозі з місцевими жителями відчуваєш красу рідної мови. У цих краях вимова дуже ніжна і журлива. А слова з буквою л взагалі вимовляються по-особливому. Літера л тут м’яка, на зразок ль.
 
Проїжджаючи по таких ямах відчувається, що Сахнівка – село Корсунь-Шевченківського району
 
Село розташоване у мальовничій місцевості. З одного боку його оточує річка Рось, з іншого гори. Це зараз воно має такий вигляд. Як стверджує Антонович В.Б. у своїй книзі "Археологическая карта Кіевской губернии" (1895 року) Сахнівка «окруженная с одной стороны довольно значительными возвышенностями, а с другой огромными лесами, расположена на низменном месте на левой стороне Росси и растянута в длину». Усе так, та «огромных» лісів уже немає. Їх вирубали задля виготовлення смоли, дьогтю, поташу.
 
Про сліди існування людини у цих краях відомо здавна. У сахнівському Поповому яру вода вимила кістяк і бивні мамонта, а у 1944 році знайдено зуб мамонта вагою 4,5 кг, у 1949 році частину бивня вагою 6 кг. У 1949 році в Глибокому рову вода знову вимила суцільний кістяк мамонта. Деякі експонати цієї доби зберігаються у Сахнівському шкільному музеї.
 
Скільки у Сахнівці гір і пагорбів я не рахувала, проте, все той же Антонович В.Б. стверджує, що тут їх 8. Місцеві жителі показали мені лише три: Пастушку, Дівицю, Крутий шпиль. У 1781-1783 роках Ж.А. Мюнц (1727-798) художник, архітектор, військовий інженер з Ельзасу, подорожуючи Україною, створив альбом із 140 кольорових акварелей, серед яких є й зображення Сахнівських гір.
 
Місцеві краєзнавці стверджують, що малював гори і Тарас Шевченко, прямуючи із Корсуня у Канів, та прямих доказів цьому немає.
Сахнівчани люблять свої гори-пагорби, оповідають навіть про них чудову легенду. Я ж побачила таку картину.
 
З правого боку - гора Пастушка.
 
З лівого – гора Дівиця. За легендою, після того, як дівчина-Пастушка кинулася з неї, вдарив грім, розкололася гора навпіл і прірва поглинула усе ханське військо, дорогі килими, золото, срібло.
 
Зараз тут і не золото, і не срібло, а місцеве сміттєзвалище. Легенду про сміливу дівчину знають майже усі сахнівчани, а про те, що на святому місці зробили смітник не здогадуються. В урочищі Дівиця колись був жіночий (дівочий) монастир. Може через те гора й зветься Дівицею? На самій вершині стояла церква, а на виступах – келії монашок. Дореволюційні статистичні джерела стверджують, що тут були знайдені невеликі хрестики, уламки дзвонів, кам’яна плита з викарбуваним на ній хрестом і двома грецькими літерами та інше дрібне церковне начиння.

А у 1900 році в урочищі було виявлено 500 грамів золотих зливків, численні вироби із золота, елементи трьох князівських жіночих головних уборів, золоті барми (намисто, що носилося поверх одягу) з емалевими зображеннями святих. Золоті монети грецького імператора Мануїла Комнена вказують на те, що скарб був захований у 1140-х роках. Найцікавішим артефактом є діадема з дев'яти пишно орнаментованих перегородчастою емаллю золотих пластин, яка належала княгині Агнесі, дружині київського князя Мстислава Ізяславовича. [Детальніше тут: http://www.kaniv.net/news.php?p=537&s=0].
 
Та на цьому таємниці гори не закінчуються. На схилах Дівиці відомий колекціонер і скарбошукач француз В.Є.Гезе у 1901 р. виявив залишки понад 30-и напівземляних жител, у яких знайдено речі давньоруського періоду. Експедиція Інституту археології АН УРСР у 1949 році дослідила залишки укріплень городища і відкрила ще одне житло на посаді. Нижче від вершини гори було виявлено рів завширшки 4м, завглибшки 3м, по краю якого, очевидно, проходила дерев'яна стіна часів Київської Русі. Учені прийшли до висновку, що на Дівочій горі у 1034–1040 роках було оборонне поселення Остер, та його зруйнували монголо-татари у 1240 році і цей край надовго залишився пусткою.

У житлах, господарських приміщеннях, а також у культурному шарі навколо них знайдено різні знаряддя праці, побутовий інвентар XII–XIII століть. Виявлено, зокрема, наральники і лемеші, коси та серпи, ножиці для стриження овець, залізні кінські пута, ковальські молоти, ковадла і багато іншого. Знайдені речі свідчать, що їхні господарі займалися землеробством і ремеслом. Під час розкопок знайдено чимало предметів військового спорядження: залишки кольчуги, шаблі, наконечники списів, понад 150 наконечників стріл, 2 булави, а також кістяк людини з наконечником стріли у хребті та ін.
Дослідивши гору Дівицю можна помітити сліди хижих птахів, зайців, а також чорну роботу скарбошукачів.
 
Заросла гора непролазними дрімучими чагарниками, але на схилах, там де городи впритул наближаються до неї, краєвиди пречудові!
 

Інша гора – Пастушка, теж має своїх героїв – Червоних комісарів. Тут радянська історія не мовчить, а у найяскравіших фарбах описує боротьбу революціонерів, комуністів, комсомольців. На східному схилі гори Пастушки встановлено пам'ятник ідейним натхненникам, які очолили перші поступи Радянської влади у Сахнівці. Цей пам’ятник, як і «альтанку випускників» (є лише напівзруйнований фундамент) закладали Сахнівські десятикласники 1975 року. Це була ідея двох класів "А" і "Б", які тоді випускалися і захотіли зустрічати схід сонця на горі в своїй альтанці. Як згадує колишній випускник Віктор Олександрович Бараненко: "Ми носили щебінь, воду та цемент на гору, заклали фундаменти разом з нашими класними керівниками та іншими вчителями. У мене до сьогодні є фотографії з тої толоки. На жаль районний комітет з охорони історичних пам'ятників заборонив роботи на горі Пастушка". 

 

Зі зміною політичних поглядів стало не популярним чи непрестижним популяризувати і розглядати діяльність комуністичного руху, погруддя ідейних натхненників позносили або заховали у найтемніший вугол, могили активістів комуністичного руху занехаюються та забуваються. Але це теж історія. Це те коріння, з якого ми всі виросли, для чого ж його забувати?

Пам’ятник комісарам я не знайшла, тож це завдання залишиться на наступний раз. Знову ж таки місцеві жителі радили шукати могилу у тому місці, де густим килимом стелиться барвінок. Знайшла тільки мати-й-мачуху.
 
Про комісарів. Іван Яшенко (Іванов – революційна кличка) був третьою дитиною в сім'ї панського сторожа. У сільського дяка вивчившись грамоти у дванадцять років поступив працювати у панську економію. Згодом їде на заробітки в Севастополь, де поступає на завод. Тут зустрічається з революційно настроєними матросами і робітниками, а незабаром стає членом Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків).
Після придушення революції 1905 року Яшенка заарештовують і засилають у далекий Архангельськ. Та він тікає із заслання і повертається спочатку у рідне село, а потім під іменем Іванов емігрує в Америку.
Після революційних подій 1917 року повертається на Батьківщину і разом з Іваном Терновським та Калеником Негодою закликає до збройної боротьби за владу Рад. Узимку 1919 року взявши владу у Корсуні Терновський стає головою Корсунського ревкому, а Іванова-Ященко - військовим комісаром. Під час наступу Григор'єва Іванова та Негоду вбили, а восени 1920 року знищили Терновського. Борців за встановлення Радянської влади Івана Іванова-Ященка та Каленика Негоду поховано у братській могилі на горі Пастушці, а Івана Терновського на сільському цвинтарі.

Та повернемось до історії. За часів польської експансії українських земель село Сахнівка залюднилось переселенцями з Батурина, за іншою версією людьми з полтавського краю, першим жителем якої став Сахно, звідси й назва.

Найдавніша згадка про село датується 1741 роком, коли Корсунський деканат здійснював перевірку церков свого повіту. У звіті йдеться про те, що церква Святої Трійці була збудована у 1736 році поблизу старої. А у 1853р. прихожани, за фінансової підтримки власників села, побудували ще новішу. У 50-х роках ХХ ст., за наказом комуністичної правлячої верхівки, церкву знесли, а на її місці зводили садиби молодим спеціалістам села. Залишки святині ще й досі нагадують господарям новобуд, що тут колись стояв храм.

19 травня 1997 року було закладено фундамент Української православної церкви Московського патріархату. Зараз храм має такий вигляд.
 
На церковному подвір’ї проживає сім’я священника у будівлі, яка, за колгоспних часів встигла побувати і дитячим садочком, і бібліотекою, і навіть поштою.
   
21 лютого 1792 року Сахнівка отримала привілей магдебурзького права, свій герб і прапор. У ті часи тут налічувалось близько 200 хат і до 1620 чоловік дорослого населення. Зараз у селі мешкає близько 1200 людей, з них школярів - 138.

Після 1793 року правобережні землі було приєднано до Російської імперії. Імператор Павло подарував корсунські землі князю П.В. Лопухіну. На початку 19 ст. у селі налагоджено виробництво тютюну добірного сорту. Він так і називався «Сахнівський». З 1840 року, у зв’язку зі збільшеним попитом на цукровий буряк, селяни вирощувати тютюн лише для особистого вжитку. У селі на той час було кілька "лавок", діяла церковно-приходська школа та функціонувало "много ветряных мельниц" [Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона в 82 тт. и 4 доп. тт. — М.: Терра, 2001 г. — 40 726 стр.].
Після утвердження Радянської влади у Сахнівці заснували два колгоспи: «Нова праця» і «Заможник». У селі було створено першу на Корсунщині партійну організацію і ланка Кириленко зібрала рекордний в області урожай цукрових буряків.

У серпні 1941 року фашисти ввірвалися у село. Німці грабували оселі, забирали хліб, худобу, майно. Та сахнівчани боролися. Усе, що можна було, ховали в землю, худобу виганяли в ліс. Партизанів, парашутистів, поранених радянських воїнів переховували, ділилися з ними останньою скибкою хліба. За період окупації було замордовано і відправлено до фашистської Німеччини понад 150 сахнівчан, 72 – вбито за опір, боротьбу, допомогу партизанам.

У центрі села у братській могилі поховано 7 воїнів, які полягли на сахнівських землях у лютому 1944 року. Їх прізвища викарбувано на пам’ятнику. Це Дринь Я.І, Луценко Г.Т., Бурдаков, Бактабаєв. Прізвища трьох інших невідомі.
 
8 лютого 1944 року радянські воїни повністю звільнили село. У 1958 р. колгоспи с.Сахнівки і с.Нетребка об’єднали в один - «Червона Рось». Села Нетеребка та Сахнівка належали до однієї сільської Ради, а колгосп згодом перейменують у «Маяк».
Напроти братської могили знаходиться сільський парк.
 
Стереже горіхи і парк ось такий лісовий мешканець.
 
За парком, розміщується занедбана будівля лісництва.
 
У радянські часи сахнівські школярі допомагали лісництву – заготовляли сіно, гілля для підгодовування лісових мешканців взимку, виконували інші посильні роботи.
У 90-х роках у с.Сахнівка виник свій колгосп "Перемога", було створено Сахнівську сільську раду.
Наразі частину земельних паїв обробляють фермери, частину - Кіровська філія НВС «Урожай».
Про Сахнівську школу читати ТУТ