| Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
Педагогічне |
|
В бік від автостради Київ – Одеса, у басейні річки Гірський Тікач, між сільськогосподарських угідь та акуратно висаджених лісосмуг простяглося селище Буки.  Про те, що ця територія залюднювалась здавна свідчать виявлені залишки поселень трипільської та черняхівської культур. Антонович у своїй карті вказує ще й на два скіфських кургани, які знаходяться на території селища.  На в’їзді до селища видніється уже не діючий саморобний вітряк Одним із найперших власників Буцьких ґрунтів став брацлавський шляхтич Федір Баранович. У 1592 році галицький каштелян Єжи Струсь викупив у Барановича Буки, назвав його Струсьгородом, збудував замок і у 1604 році усе це, як посаг за дочкою, передав своєму зятю Валенті Олександру Калиновському. Назва Струсьгород протрималася недовго, всього лише 18 років. Місцеві жителі її не сприйняли і вже після 1610 року тут знову значаться Буки. Після смерті Калиновського Буки переходять у володіння до його сина – Мартина (Марцина). У 1615 році Буки, разом із фортецею, повністю зруйнували турецько-татарські загони, але до 1629 року поселення інтенсивно відновлювалось (317 димів) і одержало статус містечка. Під час Визвольної війни українського народу (1649 р.) в Буках було створено сотню Уманського полку, якою командували сотники Прис Василь (? – 1649 - ?) та Бородатий Іван (? – 1653 - ?). Військовий загін налічував 252 козаків, з яких 4 турки, 1 молдаван, 3 угорці, 2 росіянина, 1 єврей, усі інші – українці. [Бодров Ю.І. Історія Уманського козацького полку: Монографія. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2001. - 276 с.]. У першій половині XVII століття Буками володіли магнати Потоцькі. У 1866 року селище стає волосним центром. Про те, що Буки містечко, а не село дізнаємося із записок Івана Фундуклея. В Уманському повіті існувало всього п’ять містечок: Соколівка, Торговиця, Ладиженка, Тальне, Буки. Згідно досліджень Фундуклея, містечка відрізняються від сіл за наступними ознаками: - наявність більш ніж однієї крамниці; - недільні базари; - компактне проживання євреїв. Крамниці і базари, певно, були, адже містечком проходила «магістраль» Звенигородка – Липовецький повіт, а в напрямку Маньківки ще здавна пролягала широка ґрунтова дорога, якою чумаки їздили в Крим по сіль. Вигідне транспортне положення Буків приваблювало синів Ізраїля. На початок ХІХ ст. у селищі проживало: православних 1589, католиків і старообрядників 12, євреїв 1532. Діяли дві православні церкви: Успіння Божої Матері (1772 року забудови) та у передмісті с.Антонівки церква святої Параскеви (1781 року забудови), дві синагоги. З 1905 року Буки відносилося до Русалівської волості Уманською повіту Київської губернії. Того ж року тут відкрито земську початкову школу, у якій два вчителі навчали 60 дітей. У 1912 році зведено нове приміщення двокласної земської школи, у якій здобували освіту уже 100 хлопчиків і 25 дівчаток. Стару будівлю земської школи можна оглянути по дорозі до Буцького каньйону.  У роки ВВВ у підвальних приміщеннях навчального закладу катували місцевих жителів та радянських воїнів. Після війни школу відремонтували, встановили опори, та все одно стара будівля не тримається купи і потроху валиться.  Підвальне приміщення старої школи намагались відремонтувати і переобладнати під бар-ресторан, але з цієї задумки так нічого й не вийшло.  Неподалік покинутої шкільної будівлі функціонує, як і колись, дільнична лікарня. А найперший медичний заклад у Буках був організований тут ще графинею Кисельовою (однією з дочок Софії Потоцької). У 1842 р. по допомогу в «бо́льницю» звернулося 174 чол. і 86 жін. ревізьких душ. Витрати на утримання лікарні, 325 рублів сріблом, сплачувала графиня.  Колишня земська лікарня, не така красива як у Стеблеві На початку ХХст. про здоров’я мешканців піклувалися лікарі земської лікарні.  Довгобуд селищної лікарні радянських часів ніяк не здається в експлуатацію Бурхливі події відбувалися у Буках в роки боротьби українського народу за власну державність. У квітні 1918р. таращанський загін радянських комісарів встановив тут Радянську владу, організував ревком. У травні 1920 року через Буки проходили полки Першої Кінної, а в грудні того ж року, кавалерійська бригада Григорія Котовського оточила і розгромила загони поборників української незалежності Гризла Семена Григоровича, Гуляй-Гуленка Андрія Олексійовича та Цвітковського. Під час геноциду 32-33 pp., за неповними даними, голодною смертю померло 106 буківчан. У роки Великої Вітчизняної війни, поблизу селища, радянським танкістам удалося утримувати невеликий місток через Гірський Тікач до приходу основних сил.  Вид з мосту на Гірський Тікич За цей подвиг одинадцяти воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Сьогодні на місці подвигу височіє пам’ятний танк.  6 березня 1944 року Буки були звільнені від фашистських загарбників. Почалася розбудова народного господарства. До 1964 року в артілі «Пам'ять Леніна» споруджено корівник, свинарник, майстерню, склад для мінеральних добрив, дитячий садок. В селищі працювали два цегельних і маслоробних заводи, млин, кам'яний кар'єр. Дозвіллєві потреби трударів забезпечували будинок культури, дві бібліотеки, літній театр, стадіон. Працював водогін. Молодь навчалася в середній і восьмирічній школах, у вечірній школі сільської молоді та в училищі механізації сільського господарства.  Клуб. Напис на бюсті стерся, тому прочитати, що там написано, просто неможливо. Ймовірно, - це пам’ятник першому голові колгоспу А.Д.Підіпригорі. Вождь світового пролетаріату з диркою в лобі вказує сучасним буківчанам на будівлю колишнього училища механізації сільського господарства.  Пам’ятник Леніну Зараз це професійно-технічне училище №31, яке готує робітників для механізації сільського господарства, автомобільного транспорту, харчової, інфраструктури та інших галузей промисловості.  Приміщення училища У 1965 р. Буки втратило статус районного центру. Наразі селище числиться у складі Маньківського району. Від Буків до Маньківки усього 20км. Доречі, хто збирається до найбільшого природного скелястого каньйону Черкащини з ночівлею, саме у Маньківці спробуйте залишитись ночувати. Тут на Вас чекають санаторій «Аквадар» або туристичний комплекс «Заріччя» з пристойною кухнею. У Буках, попри те, що тут є на що подивитись, туристична інфраструктура не розвинена і ночувати доведеться у наметах. Кілька архівних фотографій селища Буки  Долина річки Гірський Тікич в селищі Буки  Гребля Буцької ГЕС на р. Гірський Тікич Духовне життя селища Синагог у Буках уже давно немає, старих дерев’яних храмів також. У передмісті с.Антонівка, там де раніше стояла церква святої Параскеви, символічно, на згадку, встановили камінь. Місцину, де була церква Успіння Божої Матері не вдалося відшукати.
В самому центрі селища Буки будується нова церква Московського патріархату. Веде роботи сам настоятель разом з помічником. Похвально!  Про себе отець Миколай Сухов розповідає, що він «уже мєсний», прибув в Буки за направленням Дніпропетровської єпархії. За його словами, церква у цьому місці ніколи не стояла, але тут найкраще місце для святої обителі.  Ревносний прихильник Московського патріархату, отець Миколай, церкву Київського патріархату називає «раскольницькою», і як незаперечний і переконливий аргумент першорядності своєї церкви наводить… – Інтернет! Певно, те, що пишеться в Інтернеті про Буцьку церкву Московського патріархату це звернення про допомогу на сайті патріотичного прихильника своєї малої батьківщини Сергія Павленка http://buky.at.ua/index/blagodijnist/0-5.  Всередині храму Що ж до «раскольников», то знаходиться храм недалеко від буцького каньйону в приміщенні колишньої контори ГЕС.  Українська Православна Церква Київського патріархату не викликає особливого захоплення.  Є у селищі ще одна церква. Ось тут я вже й не знаю чия і яка. Мабуть адвентисти, чи баптисти…  Біля недобудованої церкви Московського патріархату видніються три поховання. Як каже отець Миколай, тут спочивають комуністи-активісти першого в селищі колгоспу.  Далі, за могилами червоних комісарів, встановлено монументальний пам’ятник радянським воїнам, які загинули в боях за визволення Буків від німецько-фашистських загарбників.  Усього у трьох братських могилах селища поховано понад 150 осіб – жертв гітлерівських загарбників.  Обеліск вічної слави Через дорогу від церкви, у напрямку школи, закладено паркову зону. Нерівною, звивистою стежкою парку, попід будівлю школи, можна вийти до шкільного стадіону.  Старе кладовище обсадили берізками і назвали центральним парком. Якась дивна забудова Буків. Центр селища увесь в похованнях. Та ще й нова школа розташована майже на старому кладовищі.  Пам'ятник загиблим буківчанам у Другій світовій війні (зліва на фотографії) встановлено 7 травня 2005 р. Старенька бабуся (місцева жителька) розповіла, що на території старого кладовища за Радянських часів хотіли збудувати ще й пошту. Нічого не боялися, ні живих, ні мертвих.  1 вересня 1977 р. здано в експлуатацію приміщення двоповерхової середньої школи Є у Буках свій краєзнавчий музей, відкриття якого відбулося у вересні 2008 року. Знаходиться він у сільському будинку культури та відвідати його нам не вдалося, оскільки Кондратюк Катерина Іванівна (екскурсовод і фундатор музею) осліпла, наразі лікується, а замінити її так ніхто й не спромігся. Марно секретар Буцької контори намагалась прилучити до цієї справи бібліотекарів, не вдалося зв’язатися і з зав. клубом. На сьогодні в Буках проживає 1974 чол., з них 397 дітей; 310 школярів відвідують школу. Відомі люди селища Буки: Хащевацький Мойсей Ізраїльович – єврейський поет, народився 30 січня 1897 року в сім'ї ремісника. Працював у редакціях єврейських газет у Києві та Москві. Учасник Великої Вітчизняної війни. Писав єврейською мовою. Окремими виданнями вийшли збірки віршів та поем «Сувора дійсність», «Героїка», «Ошер Шварцман», «З минулого і сучасного» та інше. На єврейську мову перекладав твори Т.Г. Шевченка, О.С. Пушкіна, М.Ю. Лєрмонтова, І.Я. Франка, П.Г. Тичини, В.М. Сосюри, М.Т. Рильського. Загинув на фронті у 1943р. Паламарчук Володимир Степанович (20.02.1938 – 2.12.2007) народився в робітничій сім’ї. У 1957 році закінчив школу, був призваний до лав Радянської Армії. У 1958 році одержав травму голови і спини, довго лікувався, став інвалідом ІІ групи. З 1958-1965 рр. заочно навчається в Московському народному університеті мистецтв на факультеті «Рисунок і живопис». З 1960 р. працює учителем креслення і малювання у Буцькій середній школі та за сумісництвом у місцевому ПТУ. З 1965р. переїхав в м. Орджонікідзе Дніпропетровської області, де працює художником на різних роботах. Згодом, повертається у своє рідне селище Буки, викладає у школі мистецтв. Володимир Степанович залишив по собі величезний спадок полотен буцьких краєвидів, які прикрашають стіни у школі та в музеї. Білецький Феофан Феофанович – 1950 року народження, закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Шевченка (1979) та відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України (1983). Журналістську діяльність розпочав 1972 року старшим кореспондентом Маньківської районної газети. Працював в ряді районних газет Черкащини. З 1985 року – власний кореспондент обласної газети «Черкаська правда» (нині «Черкаський край»), очолює корпункт газети в Звенигородці. Публікується також в Звенигородській районній газеті «Шевченків край», веде краєзнавчу роботу. У творчому доробку понад 100 історичних нарисів з історії Звенигородського, Маньківського, Тальнівського та інших районів Черкащини. Член Національної спілки журналістів з 1979. Лауреат обласної літературної премії ім. Аркадія Гайдара (1989), заслужений журналіст України. Автор книг «Поговори зі мною, батьку» (1995), «Гірка ягода – горобина», «Вічний подзвін Звенигори», «Його Миколаївка» (всі три – 2003), «Грудьми проти вітру» (2004). На громадських засадах очолює Звенигородську районну незалежну спілку підприємців з першого дня її заснування. Керівник районного осередку Всеукраїнської партії Захисників Вітчизни [Звенигородка: Мала енциклопедія / упоряд. Ф. Білецький. – Звенигородка: [б. в.], 2004. – 204 с.]. Коноваленко (Варич) Ольга Степанівна народилася у 1952 році в сім’ї вчителів. Після закінчення школи поступила на факультет журналістики. Відомий публіцист, лауреат премії «Золоте перо» Національної Спілки журналістів України, заступник голови Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка Ольга Степанівна наразі обіймає посаду головного редактора Всеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Освіта». |
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Copyright Бондаренко Тетяна © 2024 |
| Сайт управляється системою uCoz |