Педагогічне
краєзнавство

Меню сайта
Черкаська область
Інші області
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2010 » Жовтень » 5 » Кристинопільська історія з Уманським відтінком
Кристинопільська історія з Уманським відтінком
23:19
Усе почалося з Кристинополя, (зараз Червоноград, місто обласного підпорядкування у Львівській області) родовому гнізді Потоцьких Тульчинської (гетьманської) лінії герба срібної Пиляви.

Тут, у 1752 році народився майбутній граф, військовий і політичний діяч Речі Посполитої – Станіслав Щенсний Потоцький. Батько – Францішек Селезій Потоцький та мати (троюрідна племінниця) Анна Ельжбета Потоцька суворо, а іноді навіть деспотично виховували своїх п’ятьох дітей.

Про єдиного сина і спадкоємця великих статків судити дуже важко, адже у польськомовній літературі зустрічається досить різка критична оцінка Станіслава. Щенсний «був розумово надзвичайно обмеженим індивідом, який за рівнем свого інтелектуального розвитку балансував на грані дебільності!», читаємо у книзі Єжи Лоєка. У той же час, серед української шляхти, як стверджують вітчизняні мемуаристи, Станіслав користувався неабияким авторитетом.

Судячи з усього, польський магнат не був таким деспотичним, «психічно неврівноваженим і обмеженим» [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.187], як змальовують його польські критики.

В усякому разі, досліджуючи ті часи, варто врахувати, що Станіслав Потоцький, володіючи уманськими маєтностями, поблажливо і досить м’яко ставився до кріпаків, на відміну від свого батька Францішека. Зокрема, у часи володарювання Щенсного від панщини можна було навіть відкупитися грішми, особливо це актуально було для селян, які займалися купецьким промислом. Також селяни мали відробити на пана лише два дні, та й то за роботу в панській економії кріпакам виплачували гроші. Села, які здавалися посесорам у оренду експлуатувалися значно інтенсивніше та жорстокіше.

Орендар або посесор ставав власником на дуже короткий термін, звичайно на 3 роки. Він намагався за цей час так притиснути кріпаків, щоб з них витиснути якнайбільше прибутку. Тому то гніт і визиск ставав особливо нестерпним, коли село здавалося в посесорію. Після смерті Щенсного Потоцького його нащадки почали збільшувати дні панщини, скасували заміну панщини грошима, все частіше стали здавати села в оренду [ЦДІА УРСР. Ф 49, оп. 1, спр. 486, арк. 1-4; оп.2, спр.342, арк. 52].

Та річ піде не про магната Потоцького, а про юного Станіслава, якому виповнилося щойно 18 років. Домашнім учителем Потоцького був ксьондз Маурицій Вольф (Вольфф) з Варяжу, професор поетики, завдяки якому Станіслав умів писати романтичні вірші і був непоганим стилістом.

У 1770 р. молодий Потоцький, вивільнившись від суворої опіки матері, у супроводі старости Кароля Сєраковського відвідує містечко Сушно (в північно-західному напрямі від Радехова) де зустрічає Гертруду Комаровську, з якою познайомився ще при своєму дворі. Молоді люди сподобались один одному і почали зустрічатись.

null
Гертруда Комаровська та Станіслав Щенсний Потоцький

У географічно-етнографічній монографії Якова Миколаєвича, 1894р. знаходимо наступний опис подій тих часів: «Сушно з осадами Тоболів, Забава і Гейнріхсдорф (Нове село) у 18-в. належало до Коморовских. Около 1770 р. мешкав тут в старім деревлянім дворі Яков Коморовский з жінкою Анною з дому Паславською. Тут заскочила злива Щасного Потоцкого, котрий схоронився під браму. Коморовский запросив Потоцкого до свого дому, а було то в пору коли єго донька, Гертруда, вернула з Відня. Заручини відбулися 18 падолиста 1770 р., а шлюб зараз слід. місяця в Нестаничах. Салєзей ІІ. казав Гертруду втопити, Коморовскі процесували єго і титулом відшкодованя дістали Витків з окрестними селами» [Миколаєвич Я. Опис географічно-статистичний повіта Камянецкого. – Львів: НТШ, 1894. – 120 с., C. 112].

Коморовські герба Корчак були бідним, але старовинним шляхетським родом, зафіксованим у документах ще з XV столітті. Доречі, нинішній Президент Польщі – граф Броніслав Марія Коморовский теж належить до цього старого роду.

Крім Гертруди, батьки Якуб Коморовський та Антоніна Брігіта виховували четверо синів: Франциска Антонія, Юзефа, Антонія і Аугустина та три доньки: Антоніну, Кордулю та Юзефу. Гертруда Комаровська була найстаршою донькою. Дуже красива, струнка дівчина мала хорошу вдачу, отримала відмінне виховання у Відні. Коморовські прихильно ставилися до залицяльника дочки.

Дівчина завагітніла, і батьки Гертруди почали наполягати на шлюбі з Станіславом. Молодята побралися 26 грудня в греко-католицькій церкві у Нестаничах, що на Львівщині. Таїнство вінчання здійснював парафіяльний священик із Добротвору Длужневський. Присутніми були лише декілька осіб, серед них сестра нареченої Кордула. Шлюб був таємний, але відбувався з дотриманням усіх необхідних формальностей і з юридичного погляду його законність не підлягала жодному сумніву. Однак, молода дружина змушена була залишитися в батьківському домі. [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.188].

Через кілька тижнів звістка про подію дійшла до батьків новоспеченого нареченого. Старі Потоцькі погрожували сину, що позбавлять його спадку, тому Станіслав підписав згоду на розлучення. Сім’я виправдовувала свого сина в очах польської знаті, виголошуючи тезу про те, що лихі люди «спокусили недосвідченого юнака» та скористалися «помилками молодості». За здійснення обряду вінчання, священика Длужневського покарано реколекцією (суворі релігійні тренінги) у духовній семінарії, а воєвода Кароль Сєраковський, щоб уникнути покарання, подався у чужі краї. Слуг молодого панича відшмагали батогами.

Боячись замаху на свою вагітну доньку, батьки Гертруди перебралися до краще укріпленого Нового Села. 13 лютого 1771 р.о десятій годині ночі озброєний загін гайдуків (близько 150 людей) на чолі з Олександром Дамбровським та конюшим Вільчеком викрали молоду дружину Потоцького. За здалегіть продуманим планом Гертруду мали відвезли до одного з львівських монастирів, де надіялись «вибити» з неї згоду на анулювання шлюбу.

Та по дорозі між селом Куликовим і Кристинополем шлях гайдуків перетнули 300 селянських фур. Гертруда почала кликати на допомогу. Викрадачі накрили її подушками (у інших джерелах хутром, перинами, або навмисно задушили). Тіло викинули в ополонку річки Рати в селі Сілець за 9 км від Кристинополя.

Навесні, коли розтанув лід, економ Кристинопольського маєтку Косаківський знайшов труп, упізнав його і таємно поховав (пізніше «дім Потоцьких» щедро йому за це віддячив); у селі Wołswinie існували чутки, що, Гертруду виловили з Бугу на території цього села, згідно з іншою версією, її знайшов мірошник, що мешкав неподалік Witkowa. Ще за однією версією, у квітні 1772 р. річка Рата винесла тіло бідолашної дівчини на берег біля села Конотопи. Його знайшли монахи-августинці і впізнали померлу [Чубіна Т. Трагедія Гертруди Потоцької // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 76. – Вип. 63. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. – С. 145–148].

Щоб уникнути скандального розголосу, батьки 12 квітня 1771 року молодого Станіслава Щенсного відіслали з Кристинополя в товаристві ксьондза Вольфа, Бенедикта Гулевича, камердинера Бистецького та кільканадцятьох інших осіб в тривалу закордонну подорож. Через Чехію й Австрію вони дісталася Швейцарії, де пробули там лише кілька місяців. Раптова смерть батька й матері примусила Станіслава Потоцького повернутися додому.

Справу з Коморовськими, яка тривала кілька років, було закінчено сплатою високого відшкодування, загальна сума якого становила близько 700000 злотих та 12 сіл відкупного. Вирок комісії сейму від 2 листопада 1774 року всю відповідальність за смерть Гертруди перекладав на «якусь злочинну банду», що нібито без нічиєї намови і з невідомих причин скоїла злочин. Безпосередніх убивць було заочно засуджено до смертної кари; але цей вирок так ніколи й не було виконано. Відразу ж після щасливого закінчення цієї небезпечної й обтяжливої справи Станіслав Щенсний Потоцький пішов під вінець (1 грудня 1774 року) із дочкою краківського каштеляна Юзефіною Амалією Мнішек, тією самою, яку йому при житті призначили батьки [Лоєк, Єжи. Історія прекрасної бітники: Роман / З польськ. пер. Д.Андрухів. – К. : Юніверс, 2005 – 448с.; С.188].

14 липня 1906 р. в підземеллях костьолу Місіонерів у Новому Віткові ймовірно було знайдено труну з останками Гертруди, поруч із трунами її батька й бабці [Чубіна Т. Трагедія Гертруди Потоцької // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 76. – Вип. 63. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. – С. 145–148].

У 1913 р. граф Степан Бадені побудував родинну капличку Коморовських, куди перенесли знайдені останки. Під час Першої Світової війни поховання були пограбовані, а капличка, завдяки місцевому священику в повоєнні роки була відновлена.

Заросла хмизом та бур’янами, обвалилася з фасадної сторони каплиця Гертруди Потоцької у наш час. Стоїть пусткою, поступово перетворюючись на руїни і костьол Місіонерів у Новому Виткові.

Усе що нагадує про юну Гертруду, так це символічна могила тій, яку кохав, завдав болю і не захистив…

null

Куточок пам’яті з нехитрою композицією знаходиться в Уманській Софієвці. Та цей чудовий парк Станіслав Потоцький збудував уже для іншої коханої…
Переглядів: 2262 | Додав: admin | Теги: Софіївка, Кристинопіль, Гертруда Комаровська, Станіслав Щенсний Потоцький, Червоноград | Рейтинг: 4.3/3 |
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів

Copyright Бондаренко Тетяна © 2017
Сайт управляється системою uCoz