Аналізуючи туристичні путівники по Черкащині варто зазначити, що більшість авторів обходять стороною Христинівщину. Адже, на що ж тут дивитись? Палаців і замків не збереглося. За радянської доби цей хліборобський край, у складі тоді ще Київської області, відмітився хіба що масовою смертністю від голоду. Та не треба поспішати з висновками!
Христинівщина – цікавий край, чарівний і таємничий, відзначається своїми козацькими скарбами та дивними легендами. Село Синиця Христинівського району Черкаської області славиться перш за все своїм унікальним парком.
У часи Коліївщини, за місцевими переказами, козаки-повстанці, втікаючи від переслідувачів-поляків старовинним Удицьким (Теплицьким) шляхом, зуміли схоронити в синицькому лісі скарби Івана Ґонти! Та це все легенди! Хоча підґрунтям незаперечності цієї байки є й те, що у «Збірнику археологічних пам'ятників Уманщини», виданого 1968 року археологом Уманського краєзнавчого музею Стефановичем В.А. записано наступне:
«У Синицькому лісі на території обходу №7 на городі лісника Житника при земляних роботах в 1965 році знайдений грошовий скарб XVII століття в кількості до 500 польських срібних монет. Там були і талери, орти, троячки, полтораки і соліди. Крім того ще були срібний ланцюжок довжиною 108см і два срібних кільця». [УКМ, інв. №7643, розвідка Стефановича В.А., 1965р].
До села Синиця найпростіше потрапити виїхавши на трасу Умань-Вінниця, звернувши з неї в районі села Паланка. Через Паланку, потім угіддями Синицького лісництва по лісовій дорозі (головне, щоб було сухо!) можна виїхати до будівлі лісництва, яка й межує з сільськими дворами.
Власне, с.Синиця розташоване у верхів'ї річки Синиці (притока Південного Бугу), за 12 км від м. Умань та 27 км від м.Христинівки.
Тут мешкає близько 850 громадян, задіяних переважно на роботі в місцевому лісгоспі, на обробітку землі, які бере в оренду Уманьферммаш, а також, у зв’язку зі зручним сполученням з Уманню і Христинівкою, місцеві жителі знаходять роботу в цих райцентрах.
На території Синицького лісництва розташований дендропарк «Дружба» відкритий для відвідувачів, де зібрано більше сотні порід дерев і кущів.
Дендропарк був закладений у 1951 році як навчальна база для студентів Уманського сільськогосподарського інституту (зараз Аграрний університет).
Синицькі землі були заселені ще здавна. На території села виявлено залишки поселення трипільської культури, 2 поселення доби пізньої бронзи, 9 ранньослов'янських поселень – зарубинецької та черняхівської культур [Гончаренко Володимир Андрійович «Черкащина в легендах та переказах». Краєзнавчий довідник Черкаси. – Видавець Чабаненко Ю.А. – 2006. – 384 с.].
Хто б сумнівався, що назва села походить від імені першого поселенця – Синиці. Мені більше імпонує виведення назви села від птаха – синиці, адже ці землі здавна оточували первісні дубові ліси, а у лісах, певно, і синиць було багато.
У офіційній документації село згадується з 1633 року, коли російські посли, побувавши у цих місцях, стверджували, що с.Синиця було укріпленим містечком. З 1654 року село Синиця – фортеця, яку тимчасово захопили польсько-шляхетські загарбники.
У 1729 році Уманщина, у складі якої на той час було село Синиця, по спадковості перейшла з роду Калиновських до роду Потоцьких. Поміщик Стефан Михайлович Єловіцький став наступним власником с.Синиці, сусідніх Кузьминої Греблі та Осітної. Після його смерті, землі відійшли його сину – Теодору Степановичу Єловіцькому. Жителів села Синиця на той час налічувалось: православних – 1309, римських католиків – 18. У селі була Богословська церква, побудована у 1748 році.
Політичний однодумець Олександра Потоцького, Теодор Єловіцький у 1830-1831 роках брав участь у повстанні проти царського уряду Росії, за що його було заочно засуджено до смертної кари. Теодор виїхав у Францію, звідки прислав лист-прохання селянам сіл Синиці, Кузьминої Греблі, Осітної, обіцяючи частину маєтностей, аби вони подали звернення до царської влади, з вимогою не карати їхнього пана і вернути йому земельні володіння. Та не судилося.
У 1832 році Кузьмина Гребля та Осітна були продані Миколі Йосиповичу Корфу з торгів, а село Синиця було подароване барону за його участь у придушенні повстання. Барон М.Й.Корф проживав у Петербурзі, а угіддями управляв дворянин Денис Олександрович Доморацький [Сажіснко І.А, Євтушенко К.І. Кузьмина Гребля. Село і люди. Історико-етнографічний нарис, 2006р.].
У 1866 році село Синиця, разом з сусідніми Осітною, Максимівкою, Заячківкою, Кожухівкою, Ягубцем, Шельпахівкою, Охожою входили до Кузьминогребельської волості Київської губернії.
Внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання почастішали випадки селянських заворушень. Зокрема, селяни с. Синиця відмовлялися працювати в економії поміщика, частими стали підпали та страйки. Організаторами вищезазначених акцій була активна молодь сіл Синиці, Кузьминої Греблі, та Осітної, які об'єднались у підпільну організацію, керівниками якої були студенти Уманського садового училища та член Уманської повітової організації РСДРП – Крежанівський.
Після встановлення Радянської влади «жити стало краще, жити стало веселіше». В селі Синиці було репресовано 10 осіб. Кількість жертв внаслідок Голодомору 1932-33 років (лише за офіційними даними!) становить 128 осіб.
У роки Великої Вітчизняної війни 11 березня 1944 року німецькі літаки розбомбили обоз Червоної Армії, який рухався із с.Синиця в с.Кузьмина Гребля. Під час фашистського бомбардування загинуло четверо солдат-обозників, яких поховали в с.Синиця. Їх прізвища невідомі.
350 жителів села стали на захист Батьківщини, із них 168 не повернулися з поля бою, 128 нагороджені орденами і медалями. На честь загиблих у центрі села споруджено обеліск Слави.
На сьогодні на території села діють: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, контора, будинок культури, магазини.
Про синицький парк дивитись ТУТ.
Христинівщина – цікавий край, чарівний і таємничий, відзначається своїми козацькими скарбами та дивними легендами. Село Синиця Христинівського району Черкаської області славиться перш за все своїм унікальним парком.
У часи Коліївщини, за місцевими переказами, козаки-повстанці, втікаючи від переслідувачів-поляків старовинним Удицьким (Теплицьким) шляхом, зуміли схоронити в синицькому лісі скарби Івана Ґонти! Та це все легенди! Хоча підґрунтям незаперечності цієї байки є й те, що у «Збірнику археологічних пам'ятників Уманщини», виданого 1968 року археологом Уманського краєзнавчого музею Стефановичем В.А. записано наступне:
«У Синицькому лісі на території обходу №7 на городі лісника Житника при земляних роботах в 1965 році знайдений грошовий скарб XVII століття в кількості до 500 польських срібних монет. Там були і талери, орти, троячки, полтораки і соліди. Крім того ще були срібний ланцюжок довжиною 108см і два срібних кільця». [УКМ, інв. №7643, розвідка Стефановича В.А., 1965р].
До села Синиця найпростіше потрапити виїхавши на трасу Умань-Вінниця, звернувши з неї в районі села Паланка. Через Паланку, потім угіддями Синицького лісництва по лісовій дорозі (головне, щоб було сухо!) можна виїхати до будівлі лісництва, яка й межує з сільськими дворами.
Власне, с.Синиця розташоване у верхів'ї річки Синиці (притока Південного Бугу), за 12 км від м. Умань та 27 км від м.Христинівки.
Тут мешкає близько 850 громадян, задіяних переважно на роботі в місцевому лісгоспі, на обробітку землі, які бере в оренду Уманьферммаш, а також, у зв’язку зі зручним сполученням з Уманню і Христинівкою, місцеві жителі знаходять роботу в цих райцентрах.
На території Синицького лісництва розташований дендропарк «Дружба» відкритий для відвідувачів, де зібрано більше сотні порід дерев і кущів.
Дендропарк був закладений у 1951 році як навчальна база для студентів Уманського сільськогосподарського інституту (зараз Аграрний університет).
Синицькі землі були заселені ще здавна. На території села виявлено залишки поселення трипільської культури, 2 поселення доби пізньої бронзи, 9 ранньослов'янських поселень – зарубинецької та черняхівської культур [Гончаренко Володимир Андрійович «Черкащина в легендах та переказах». Краєзнавчий довідник Черкаси. – Видавець Чабаненко Ю.А. – 2006. – 384 с.].
Хто б сумнівався, що назва села походить від імені першого поселенця – Синиці. Мені більше імпонує виведення назви села від птаха – синиці, адже ці землі здавна оточували первісні дубові ліси, а у лісах, певно, і синиць було багато.
У офіційній документації село згадується з 1633 року, коли російські посли, побувавши у цих місцях, стверджували, що с.Синиця було укріпленим містечком. З 1654 року село Синиця – фортеця, яку тимчасово захопили польсько-шляхетські загарбники.
У 1729 році Уманщина, у складі якої на той час було село Синиця, по спадковості перейшла з роду Калиновських до роду Потоцьких. Поміщик Стефан Михайлович Єловіцький став наступним власником с.Синиці, сусідніх Кузьминої Греблі та Осітної. Після його смерті, землі відійшли його сину – Теодору Степановичу Єловіцькому. Жителів села Синиця на той час налічувалось: православних – 1309, римських католиків – 18. У селі була Богословська церква, побудована у 1748 році.
Політичний однодумець Олександра Потоцького, Теодор Єловіцький у 1830-1831 роках брав участь у повстанні проти царського уряду Росії, за що його було заочно засуджено до смертної кари. Теодор виїхав у Францію, звідки прислав лист-прохання селянам сіл Синиці, Кузьминої Греблі, Осітної, обіцяючи частину маєтностей, аби вони подали звернення до царської влади, з вимогою не карати їхнього пана і вернути йому земельні володіння. Та не судилося.
У 1832 році Кузьмина Гребля та Осітна були продані Миколі Йосиповичу Корфу з торгів, а село Синиця було подароване барону за його участь у придушенні повстання. Барон М.Й.Корф проживав у Петербурзі, а угіддями управляв дворянин Денис Олександрович Доморацький [Сажіснко І.А, Євтушенко К.І. Кузьмина Гребля. Село і люди. Історико-етнографічний нарис, 2006р.].
У 1866 році село Синиця, разом з сусідніми Осітною, Максимівкою, Заячківкою, Кожухівкою, Ягубцем, Шельпахівкою, Охожою входили до Кузьминогребельської волості Київської губернії.
Внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання почастішали випадки селянських заворушень. Зокрема, селяни с. Синиця відмовлялися працювати в економії поміщика, частими стали підпали та страйки. Організаторами вищезазначених акцій була активна молодь сіл Синиці, Кузьминої Греблі, та Осітної, які об'єднались у підпільну організацію, керівниками якої були студенти Уманського садового училища та член Уманської повітової організації РСДРП – Крежанівський.
Після встановлення Радянської влади «жити стало краще, жити стало веселіше». В селі Синиці було репресовано 10 осіб. Кількість жертв внаслідок Голодомору 1932-33 років (лише за офіційними даними!) становить 128 осіб.
У роки Великої Вітчизняної війни 11 березня 1944 року німецькі літаки розбомбили обоз Червоної Армії, який рухався із с.Синиця в с.Кузьмина Гребля. Під час фашистського бомбардування загинуло четверо солдат-обозників, яких поховали в с.Синиця. Їх прізвища невідомі.
350 жителів села стали на захист Батьківщини, із них 168 не повернулися з поля бою, 128 нагороджені орденами і медалями. На честь загиблих у центрі села споруджено обеліск Слави.
На сьогодні на території села діють: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, контора, будинок культури, магазини.
Фельдшерсько-акушерський пункт
Трафаретно-шаблонна сільська кооперація
Контора