Педагогічне
краєзнавство

Меню сайта
Черкаська область
Інші області
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Вересень » 26 » Стеценко Кирило Григорович
Стеценко Кирило Григорович
00:11
Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) – педагог, композитор і культурно-освітній діяч
Кирило Григорович Стеценко народився 24 травня 1882 р. в с.Квітки Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина, захоплювався музикою та співами. Саме в родинному колі малий Кирило прилучився до народної пісні й гуртового співу, в нього зродилася палка любов до фольклорного мистецтва, яка згодом переросла у прагнення писати музику. З 7–8 років він відвідував сільську церковнопарафіяльну школу, де дяк, з огляду на гарний голос учня, навчив його нот і узяв співати до церковного хору. Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки був він художньо обдарованим і теж добре малював. Тому в 1892 p., завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи М. І. Мурашка. Рідний дядько, в якого він квартирував, записав його ще й до Софійської духовної школи.

Під час навчання в Києві остаточно сформувався потяг юного Кирила не до малювання, а до музики й співу. В художній школі він був найактивнішим хористом і його великі музичні здібності помітили педагоги. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Бурса забезпечила йому ази музичної освіти, тут він самотужки навчився грати на фортепіано й добирати на слух будь-яку почуту мелодію, що вразила й запам'яталася.

Коли після закінчення Софійської духовної школи в 1897р. постало питання про подальшу освіту Кирила, єдино прийнятним вибором з огляду й на брак грошей у сім'ї, і на можливість продовжити шлях до музики й науки, стало навчання в Київській духовній семінарії. Матеріальна скрута змусила юнака підробляти помічником регента в Михайлівському монастирі. Саме завдяки цьому він одержав чудову змогу користуватися багатою нотозбірнею монастиря, проводячи вільний час за фісгармонією й розучуючи класичні музичні твори. Практичні навички роботи з хором, ознайомлення з професійною музикою й хоровою літературою, перші спроби створення власних композицій – усе це значно прискорило музичний розвиток молодого Стеценка, сприяло швидкому фаховому зростанню. Дуже скоро про його композиторсько-диригентський хист стало відомо в семінарії, а от богословські науки мало цікавили хлопця, про що свідчить його атестат, де відмінними оцінками відзначені лише музичні дисципліни.

Надзвичайний вплив на світогляд і творче, емоційно-духовне становлення Стеценка-юнака справило знайомство в 1899р. з великим українським композитором-просвітителем М. В. Лисенком. Заняття в хоровій капелі під керівництвом славнозвісного музичного діяча прилучили семінариста до світської та народної музики, ввели в середовище людей, які сповідували ідеї розвитку й демократизації української культури, прагнули всіляко сприяти її піднесенню. Участь у капелі під наставництвом Миколи Віталійовича, ідеї та досвід якого він вбирав у себе, сприяла визначенню шляху в музиці – вивченню фольклору й фаховому вибору – долі народного учителя.

У цей період семінарист Кирило Стеценко накопичував ґрунтовні музичні знання, студіюючи народну пісенну творчість, класичний доробок російських і західноєвропейських композиторів, твори свого вчителя – М.В.Лисенка, а також почав робити власні обробки народних пісень. Концертні поїздки з хоровою капелою по Україні, організовані Миколою Віталійовичем, поширення української пісні через публічні виступи хору семінаристів, яким Кирило Стеценко керував з 1902 p., збирання фольклорного матеріалу під час подорожей селами з наступним його впровадженням у репертуар хору – ось чинники творчого та ідейного формування майбутнього композитора-педагога.

І тому цілком природно, що випускник семінарії (1903) Кирило Стеценко обрав не духовний сан, а професію вчителя. Його призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (у Білій Церкві, Таращі, Лубнах), мета яких полягала в підвищенні методичного рівня народних освітян і підготовці курсантів до іспитів на звання вчителя. Завдяки роботі на курсах він мав змогу тісно спілкуватися з учителями народних шкіл, збагачуючи свій досвід, набираючись знання специфіки й потреб шкільної музичної освіти, виробляючи власні погляди на шляхи музичного виховання в школі. Одночасно в ході лекцій Кирило Стеценко міг поширювати національно спрямовані педагогічні ідеї, про що свідчить, наприклад, тема його лекції «Про народну пісню як елемент виховання». 

Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. Кирило Григорович почав відвідувати заняття в школі Російського музичного товариства, а згодом, після відкриття Музично-драматичної школи М.В.Лисенка, того ж року перейшов туди.

Уже в 1906 р. К. Г. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Цей посібник дістав позитивні відгуки демократичної преси, але одержав несхвальні оцінки синодських чиновників, оскільки містив «малоросійські пісні з творів Лисенка» і сприяв «українофільській агітації».

До важливих у громадсько-демократичному контексті ініціатив Кирила Стеценка належить його діяльність з організації хорових концертів на робітничих околицях Києва, які стали першими самостійними спробами композитора популяризувати українську музику, а виконання хором пісень вільнодумного спрямування («Закувала та сива зозуля» П. І. Ніщинського, «Хто свою вітчизну любить» В. Главача, «Бурлака» К. Г. Стеценка тощо) сприймалося слухачами в ті часи як революційні заклики. Створений ним Народний хор, що складався переважно з робітників, став дуже популярним і дістав високу оцінку свідомої громадськості. Сам молодий керівник мав широке визнання як диригент.

Свою педагогічну діяльність Кирило Григорович розглядав як важливу громадську справу. Згодом у нотатках до доповіді про українську пісню в народній школі він писав: «...педагогам треба виховати таких людей, які б мали тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей – правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. С. 5]. Його педагогічні погляди зазнали на собі впливу ідей К. Д. Ушинського про рідномовну школу та М. В. Лисенка щодо музичного виховання засобами фольклору. Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало невдоволення в церковного начальства. За підозрою в належності до таємної організації його разом з кількома громадськими діячами заарештували на короткий термін (січень 1907 р.) і як «неблагонадійного учителя» заслали до російського містечка Александровська-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської області Російської Федерації). Із численних споминів рідних і сучасників відомо, що вилучення з культурно-суспільного життя Києва він сприймав дуже тяжко й відразу ж почав робити спроби вирватися звідти.

Невдовзі на один із запитів про працевлаштування надійшла пропозиція з білоцерківської гімназії, де з'явилася вакансія вчителя співу, і Кирило Григорович з радістю прийняв її. Окрім суто викладацької роботи, яку він організував таким чином, що співи стали однією з найулюбленіших гімназичних дисциплін, педагог віддавав багато енергії створенню з учнів і вчителів двох міських гімназій чоловічого та жіночого хорів і налагодженню їхньої широкої концертної діяльності. Складений ним репертуар виступів свідчив про незмінність його естетично-демократичних поглядів: він ввів до програм українські та російські народні пісні, твори М. В. Лисенка, класичні музичні твори. У цей період К. Г. Стеценко плідно працював над власними творами, над обробками народних колядок і щедрівок.

У 1909 р. педагог повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті і фельдшерській школі, а також у гімназіях. Через матеріальну скруту приватно виконував обов'язки регента в кількох закладах (у цей час на його утриманні були дружина з трьома дітьми, хворий батько і брат із сім'єю). Це величезне навантаження Кирило Григорович поєднував з просвітницькою діяльністю: виступав як музичний критик, рецензував збірки пісень і підручники. Але надмірна завантаженість спричинила погіршення його здоров'я і за порадами лікарів він переїхав (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обіймав посаду вчителя співів духовного училища.

Тиврівський період життя композитора (серпень 1910 – листопад 1911 р.) став одним з найплідніших у його творчості. Він завершив оперу для дітей «Івасик-Телесик» і написав наступну – «Лисичка, Котик і Півник», створив кантати «Єднаймося» і «Шевченкові», низку романсів, зібрав і обробив четвертий і п'ятий десяток подільських колядок. Але радість творення, енергія новаторства в музично-педагогічній царині супроводжувалися матеріальними нестатками, що, врешті-решт, змусило К. Г. Стеценка не лише до нового переїзду, а й до переходу в «попівство» – це давало змогу утримувати сім'ю. Наприкінці 1911 p., перевтомлений і знервований безвихіддю, композитор одержав парафію в с.Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки Томашпільського району Вінницької області). Про цей тяжкий у моральному відношенні період його життя відомо, що, попри всі незгоди, Кирило Григорович продовжував суспільно-освітню роботу: завідував місцевою парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори. Протягом 1915–1916 pp. охоче читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі. Ці лекції згодом було покладено в основу його «Початкового курсу нотного співу».

Після повалення царизму К. Г. Стеценко повернувся до активної музично-суспільної діяльності, аби реалізувати власні задуми щодо запровадження загальної музичної освіти у школах. У квітні 1917 р. він брав участь у з'їзді вчителів м. Ямполя, де виступив з доповіддю про своє бачення української пісні в народній школі, висловив думки про завдання естетичного розвитку учнів. Для нього мета виховання дітей полягала в розвитку всіх сторін їхньої духовної природи, а одним з основних педагогічних принципів він вважав виховання дитини завдяки пробудженню її художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3]. У цій доповіді педагог обгрунтував необхідність створення постійних диригентських курсів, введення співів як предмета в усіх навчальних закладах, що готують учительські кадри. З його ініціативи такі курси й були згодом зорганізовані в Ямполі.

У вересні того ж року Кирило Григорович вирушив до Вінниці, де віднайшов кошти на видання своїх «Шкільних співаників» (складених ним для одноголосного, дво- і триголосного виконання), посібника для вчителів і доповіді «Українська пісня в народній школі». Але через численні труднощі світ побачила лише доповідь (1917).

Пов'язуючи свої надії з Києвом, восени 1917р. К.Г.Стеценко повертається туди і, за свідченням дружини, в нього починається «самий світлий період у житті». Це був час приходу до влади українських урядів, діяльність яких відкривала широкий простір для нововведень. Спочатку композитор працював викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність. Одночасно став членом кооперативного видавництва «Вернигора», де очолював музичну секцію, і на початку 1918 р. опублікував нарешті «Початковий курс навчання дітей нотного співу» і першу частину «Шкільного співаника». У своїх коментарях до цих видань автор зазначав: «Курс навчання співам має на меті дати вчителям в українських школах методичні відомості з навчання співам від нижчого до вищого ступеня, а в „Співаниках" – матеріал для навчання. Отже „Методика" і „Спі-ваники" складають одне ціле» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. С. 2].

Розбудова нової школи в Україні в пореволюційний час відбувалася за надзвичайно складної соціально-економічної та політичної ситуації, зумовленої багаторазовою зміною влади, громадянською війною, іноземною інтервенцією. Труднощі вирішення освітніх проблем полягали в тому, що від минулого Україні дісталася мережа різнотипних шкіл; давалися взнаки як нестача вчительських кадрів, так і брак програм, підручників, методичної літератури. Тому першими кроками у створенні української школи стати організація різних курсів для підготовки вчителів, розробка й видання новітньої педагогічної літератури, складання й розповсюдження нових навчальних планів і програм на українознавчих засадах. Поява в цей час перших національних підручників з музичного виховання, до яких належить і «Початковий курс навчання дітей нотного співу» К. Г. Стеценка, мала не лише важливе практичне, а й ідеологічне, громадянське значення.

У посібнику, розрахованому на вчителів, автор реалізував свій погляд на музичне виховання як на важливу складову естетичного виховання, а вищою метою навчання музики вважав «художній момент співів, коли починаються співи, яко мистецтво... що більш за все приваблює дітей» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 30]. На думку педагога, співи сприяють розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей, вони також є важливим засобом патріотичного виховання. Його «Шкільні співаники», що фактично стали музичним хрестоматійним матеріалом до «Початкового курсу...», базувалися на фольклорі і складалися за принципом наступності – від простішого до складнішого: перша частина містила веснянки, щедрівки, колискові, дитячі ігри й марші, друга – жартівливі, історичні, бурлацькі, побутові пісні; третя – власні хорові обробки та обробки творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, Я. Д. Степового. 

Рекомендуючи вже з перших уроків ознайомлювати дітей з нотною грамотою, К. Г. Стеценко пропонував для полегшення розуміння користуватися наочністю. Навчальний матеріал він викладав у такій послідовності: висота тону, інтервали, метроритм, темп, динаміка, альтерація, багатоголосся. Особливу увагу приділяв розвиткові ритмічних навичок: «Ритм – душа музики і найважливіший спосіб досягнення строгої дисциплінованості у музичному вихованні» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 26]. З цією метою К. Г. Стеценко радив учителям тактувати учням виконувані мелодії ударами руки, її махами, що було, по суті, диригуванням і сприяло розвиткові почуття ритму.

До оригінальних дидактичних розробок цього посібника належать: «наочний диктант», під час якого учні співають слово чи голосний звук «вищого» і «нижчого» тону відповідно до графічного малюнка вчителя; методика набуття понять про співвідношення висоти звуків за допомогою «драбини» або «східців».

Поява посібників К. Г. Стеценка мала велике значення для розгортання процесу українізації школи, що розпочався після Лютневої революції, оскільки саме таких навчальних книжок не вистачало вчителям для роботи на місцях. Тиражі розійшлися надзвичайно швидко. Наприкінці 1918р. були видрукувані друга і третя частини «Співаника», підручник гри на кобзі, а також перевидано значно розширений варіант збірки «Луна».

Як народний інтелігент, К. Г. Стеценко вважав своїм обов'язком відстоювати культурну просвіту народу за будь-яких умов і за будь-якої влади. У період Центральної Ради, працюючи в музичному відділі, він виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в десяти великих містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції для поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів. За часів Гетьманату композитор домагався створення національного симфонічного оркестру, обґрунтував важливість і шляхи організації його діяльності в розгорнутій доповідній записці. Не діставши підтримки від влади, влітку 1918р. з однодумцями започаткував (без коштів) Перший український національний хор, що концертними поїздками по Україні популяризував творчість М.В.Лисенка, О. А. Кошиця, М. Д. Леонтовича, Я. С. Степового. Власним прикладом та ентузіазмом Кирило Григорович давав поштовх заснуванню подібних колективів у містах і селах, консультуючи з цього питання своїх послідовників.

Педагогові належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти, першою вимогою якої він вважав удержавлення консерваторій, музичних шкіл, а також відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури. Рукописний варіант проекту зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. І. Вернадського. 

Мріючи про культурне піднесення народу, К. Г. Стеценко вважав за найдоцільніше організацію мережі мистецьких колективів по всій Україні.

За радянської влади, з 1920р. педагог продовжував розпочату багатопланову роботу. Змістом його діяльності в кооперативній культурно-просвітницькій спілці «Дніпросоюз» стало подальше сприяння створенню оркестрів, хорів, видавництв, бібліотек, музичних товариств, допомога колективам художньої самодіяльності. У 1921 р. Кирила Григоровича обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка (тепер – Київська музична академія). Проте знову матеріальна скрута й сімейні труднощі змусили його взяти собі парафію в с.Веприк поблизу Фастова. Він виїхав з Києва, але не поривав зв'язків з ним. У листі до свого друга композитора М. Д. Леонтовича писав, що «чотири дні на тиждень присвячує парафії, а три – Києву», де продовжував педагогічну роботу в інституті ім. М. В. Лисенка й керував диригентськими курсами. Композитора захопила також участь у культурному зростанні с.Веприк, де він зорганізував гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.

Активну просвітницьку діяльність К. Г. Стеценка припинила хвороба – тиф, від якого 29 квітня 1922 р. він помер у с.Веприк (тепер Фастівського району Київської області).

Творча спадщина педагога й композитора стала вагомим внеском у розвиток національної музичної культури та естетичного виховання народу. Досить умовно її можна поділити на практичну й рукописну. Перша – це той безцінний доробок на ниві національно-музичного виховання, який ще замолоду склав Кирилові Григоровичу славу найвідомішого вчителя музики свого часу, знаного й шанованого хорового диригента-подвижника. Друга – залишені ним у спадок своєму народові музичні твори, численні обробки й перекладення народних пісень, методичні посібники та хрестоматійні збірки для школи, роздуми-нотатки про демократичну реорганізацію музичної освіти й музичного життя в Україні.

Свої методичні принципи К. Г. Стеценко вибудовував на досягненнях національно спрямованої педагогічної думки та на власному практичному досвіді. Він справедливо вважав співи не лише «одним з найпопулярніших і доступніших мистецтв», а й «могутнім засобом виховання народу» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 6]. Розвиваючи свої погляди про значення музичних занять у школі, педагог підкреслював у пояснювальній записці до шкільної програми зі співів, що метою їхнього викладання є розвиток музичних здібностей і естетичних смаків дітей. Важливо зазначити, що Кирило Григорович наголошував на необхідності розвивати музичні здібності всіх без винятку дітей, для чого радив розсаджувати слабких учнів між здібними для музичного «вирівнювання класу».

Серед методико-дидактивних принципів навчання співу, висловлених педагогом, слід виокремити прийом хорової декламації тексту пісень, що мав передувати засвоєнню їхньої мелодії, тобто К. Г. Стеценко розглядав спів як продовження складів мови. Цій ідеї Кирило Григорович підпорядкував і свій «Співаник», який розпочинався відповідним розділом «Вірші до гуртового читання в один тон».

Найефективнішим засобом навчання музики композитор називав максимальне стимулювання творчої активності дітей для повнішої реалізації притаманного їм прагнення до художнього самовираження. У своїх проектах він пропонував всеосяжну систему масового музичного виховання – від дошкільних закладів до вузів. 

Високо цінуючи виховне навантаження народної пісні, К. Г. Стеценко розглядав її як «могутній чинник для розвитку почуття єдності, згуртованості і солідарності суспільної» [Стеценко К. Шкільний співаник: К.., 1918. Ч. 2. С. 2], як чинник гуманістичної ідейності. Він писав: «...з великої скарбниці української народної творчості необхідно черпати все, що могло б зародити в чистій душі дитини ті найвищі ідеї, втілення яких в життя принесло б народу і батьківщині щастя... І на цих перлинах народної творчості, на його думках і піснях, вчителі повинні перш за все виховувати себе; збірки народної творчості повинні бути у них під руками, щоб на їх одвічній красі будувати виховання» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3–4].

Характерна для Кирила Григоровича простота музичної мови набула в його дитячих операх особливої конкретності і зрозумілості. Завдяки цьому наголошуються виховні моменти, закладені в казкових сюжетах опер, які стали цінним скарбом української класичної музики для дітей. Уміння К. Г. Стеценка промовляти до дітей простою, художньо виразною музичною мовою яскраво виявилось і в його обробках дитячих пісень збірників «Луна» і «Шкільний співаник», які заслуговують на їх сучасне закріплення в музично-педагогічній практиці.

Життєвий шлях і музичну творчість К. Г. Стеценка вивчали дослідники-фахівці Л. О. Пархоменко, С. И. Лісецький; його педагогічній спадщині присвячене дисертаційне дослідження Є. С. Федотова «Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко» (1978). За сучасних умов розбудови національної школи доцільно знову звернутися до творчості композитора-педагога, проаналізувати її з новітніх позицій і залучати до широкого використання в практиці естетичного виховання молоді.

Праці:
1. Стеценко К. Збірка народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних / Упоряд. М. Лисенко. К., 1908.
2. Стеценко К. Українські колядки і щедрівки для мішаного і однорідного хору з супровідом фортепіано. К., 1909–1912.
3. Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917.
4. Стеценко К. Луна: 36. пісень для сім'ї і школи. К., 1918.
5. Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918.
6. Стеценко К. Шкільний співаник: Ч. 1–3. К., 1918.
7. Стеценко К, Пояснювальна записка: До проектів програми зі співів // ІР НБУВ. Ф. 62. 1 – 42018.
8. Стеценко К. Методика шкільного співу (автограф) // Там само. Ф. 62. І – 42021.
9. Стеценко К. Записки з педагогіки // Там само. Ф. 62. І – 42020.

Література:
1. Козицький П. Суть музичної творчості Кирила Стеценка // Червоний шлях. 1923. № 6-7.
2. Пархоменко Л. С. Кирило Григорович Стеценко. К., 1973.
3. Лісецький С Й. Кирило Стеценко. К., 1974.
4. Федотов Є. С Кирило Григорович Стеценко – педагог. К., 1977.
5. Федотов Е. С. Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко: Дис. ... канд. пед. наук. К., 1978.
6. Товстуха Е. С. Кирило Стеценко: Біогр. повість. К., 1982.
7. Калениченко А. Г. Перші радянські підручники на Україні з музичної освіти та виховання // Педагогіка: Респ. наук.-метод, зб. К, 1985. Вип. 24.

Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.558-564.
Переглядів: 7518 | Додав: tanya_bond | Теги: Квітки, Стеценко Кирило Григорович, Стеценко Кирило | Рейтинг: 5.0/3 |
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Календар
«  Вересень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів

Copyright Бондаренко Тетяна © 2017
Сайт управляється системою uCoz