Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями - Конференції

Педагогічне
краєзнавство

Меню сайта
Черкаська область
Інші області
Статистика
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Конференції » КОНФЕРЕНЦІЇ » Розвиток вітчизняного та зарубіжного дитячого руху: історія і сучасність » Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями (Майя Перфільєва)
Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями
adminДата: Вівторок, 11.10.2011, 23:26 | Повідомлення # 1
Сержант
Група: Адміністратори
Повідомлень: 39
Репутація: 1
Статус: Offline
У даній статті висвітлено проведений аналіз історичного досвіду щодо відношення соціуму до явища інвалідності та розвиток наук, що посприяли сучасній соціалізації дітей з обмеженими можливостями в контексті історичної періодизації на території Польщі та інших європейських країн
Прикріплення: 8453748.doc(96Kb)


Досліджувати – значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто
 
tanya_bondДата: Понеділок, 17.10.2011, 23:52 | Повідомлення # 2
Сержант
Група: Адміністратори
Повідомлень: 24
Репутація: 0
Статус: Offline
Стаття дуже цікава з історичної точки зору. Хотілося б почути як такі періоди («знищення», «ізоляції», «гуманізму», «становлення»,«інтеграції») виявлялися в українському суспільстві.
 
Nata_MishchenkoДата: Субота, 15.12.2012, 23:49 | Повідомлення # 3
Рядовий
Група: Користувачі
Повідомлень: 8
Репутація: 0
Статус: Offline
У ставленні українського суспільства до людей з вадами, прослідковується п’ять основних періодів,
які виділяють сучасні науковці:

. церковної благодійності (до Х ст.);
. монастирський (Х – середина ХVIII ст.);
. медичний (XVIII – XIX ст.)
. лікувально-педагогічний (XX ст.)
. сучасний етап.
Найперші офіційні документи в яких йдеться мова про
надання допомоги потребуючим датуються кінцем X ст., коли Київський князь Володимир Святославович
указом від 996 р. зобов'язав церкву дбати про осіб, що мають обмежені можливості, сиріт та убогих.
Держава та громада піклувалися про всіх нужденних загалом, не виділяючи окремі категорії, тому терпиме
ставлення та допомога інвалідам простежувалася в контексті турботи про сиріт, нужденних старців та
інших категорій.

Другий період – монастирський визначений як найбільш тривалий та характеризується активною
діяльністю влади і суспільства, що призвело до значних змін в еволюції ставлення здорового оточення до
людей з вадами. Він ознаменувався відкриттям першого притулку для дітей на початку XI ст.. Даний заклад
був розташований на території Києво-Печерської лаври і знаходився під патронажем представників вищого
духовенства, а саме митрополита та єпископів. В установі перебували так звані калічні діти (глухі, сліпі,
недоумкуваті) та інші обездолені. Впродовж X-XII ст. у Київській Русі відкривалися й інші спеціальні
заклади, де не лише опікувалися неповноцінними дітьми, а й навчали їх елементам грамоти, живопису, співу
та різних ремесел.

Третій етап охоплює період XVIII – XIX ст. – медичний. Він характеризується активною діяльністю
земських лікарів і виникненням спеціальних дитячих відділень для медичної реабілітації дітей – інвалідів.
Посилилася увага до тих осіб, які мали вади розумового розвитку. В цей період були зроблені перші спроби
вивчення потреб у спеціальному навчанні й вихованні таких хворих та організації спеціальних для цього
умов. Допомога недоумкуватим стає не лише виявом милосердя, гуманності, але й соціальною потребою,
засобом полегшення їх власного життєвого шляху та батьківської долі.
Медичний етап характеризується тим, що саме йому було властиве прагнення до вивчення причин
природи дефективного розвитку з метою раціональної організації лікувально-виховної роботи з даною
категорією дітей. В цей час почала формуватися думка про можливість і необхідність спеціального
виховання та навчання дітей, які мають обмежені можливості.
Початок XX ст. – лікувально-педагогічний етап, який ознаменувався тим, що почалось відкриття
лікувально-виховних навчальних закладів і допоміжних класів для дітей – інвалідів. Проте через пасивність
і байдужість чиновників дана форма педагогічної допомоги дітям з вадами в більшості випадків не набула
свого подальшого розвитку.
Початок ХХІ століття ознаменувався для українського суспільства переходом від третього до
четвертого етапу в еволюції ставлення та навчання людей з вадами, на противагу західним країнам, які вже
близько трьох десятиліть вирішують питання реорганізації системи навчання інвалідів та включення їх в
здорове суспільство. Розпочався період активного вирішення вищезазначених проблем, породжених повною
ізоляцією інвалідів та закритим середовищем. Питання інтеграції інвалідів у повноцінне здорове суспільство
здобули пріоритетного статусу для держави, почався процес реформування системи освіти, скорочення
кількості спеціальних закладів і збільшення чисельності спеціальних (інклюзованих) груп, класів у
загальноосвітніх навчальних закладах, адаптації загальних умов для навчання та виховання інвалідів серед
здорових однолітків. Таким чином створюються умови для впровадження моделі інклюзивної освіти.
"Інклюзивна освіта – це система освітніх послуг, яка ґрунтується на принципі забезпечення основного права
дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах
загальноосвітнього закладу" .
Мережа спеціальних освітніх закладів для людей, які мають особливі потреби, розширюється.
Пріоритетними завданнями сучасного українського суспільства виступають не лише виховання, навчання та
соціалізація, а, в першу чергу, включення даної категорії людей у здоровий соціум. Тому основна увага
держави приділяється переходу від ізольованого спеціального навчання до інклюзивного. Такий стан
проблеми відображений у низці законодавчих актів.

 
Конференції » КОНФЕРЕНЦІЇ » Розвиток вітчизняного та зарубіжного дитячого руху: історія і сучасність » Проблема соціалізації дітей з обмеженими можливостями (Майя Перфільєва)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Форма входу
Пошук
Друзі сайту

Copyright Бондаренко Тетяна © 2017
Сайт управляється системою uCoz